W nauce nie ma skroty

Japonska sztuka ludowa


Александр Усик посетит Суперкубок Украины во Львове


MguJApFtqRM.jpg

xLkgrs1ctik.jpg

pvLACwEelpg.jpg

dNVEYvAkdig.jpg

KYv1jvG8KIw.jpg

8Xbh6pSke_8.jpg

W3XntiMQ54E.jpg

qMXMOWgpiQ4.jpg


Открыть | Комментариев 8

"Украинские атаманы" - "Итальянский гром". Анонс


В пятницу, 12 апреля состоится уже третья встреча команд за последние четыре месяца, по сему предлагаем вашему вниманию анонс первого полуфинального противостояния.

Как известно, "Украинские атаманы" уже встречались с "Итальянским громом" на групповом этапе ВСБ. Тогда сборные обменялись домашними победами, дважды по 4:1. 

"Украинские атаманы" везут в Италию полуэкспериментальный состав. В обойме украинцев на матч с "Громом" уже достаточно опытные и титулованные Александр Усик и Денис Беринчик, а также тройка молодых бойцов, среди них Виктор Гоголев, имеющий в активе победу в пока единственном поединке в составе "Атаманов", действующий чемпион Украины Евгений Барабанов, а также Денис Солоненко, который своим мастерством и упорством вызвал доверие тренеров украинской команды и был включен в состав. 

Легчайший вес: Яхин Витторио Паринелло - Виктор Гоголев

1355416415_50-54.jpgВ домашнем поединке с нашей сборной итальянцы решили выставить второго номера команды, участника 1/8 финала Олимпийских игр в Лондоне - Яхина Витторио Паринелло. На фоне Гоголева итальянец, безусловно, выглядит более опытным, ведь проводит уже третий сезон во Всемирной серии бокса, хотя во втором сезоне Паринелло не провел в WSB ни единого поединка. 

В нынешнем сезоне Паринелло провел уже два боя, в первом итальянец победил молдавского легионера "Атаманов" Александра Ришкана, в втором же, судьба свела итальянца с еще одним представителем Молдавии, хорошим другом все того же Ришкана - Вячеславом Гожаном. Гожан не стал тянуть резину и уже в конце первого первого раунда остудил пыл итальянца, дважды "потушив свет" перед Паринелло.

Легкий вес: Бранимир Станкович - Денис Беринчик

4TrdnZMsJv8.jpgДенису Беринчику предстоит встретиться со вторым номером рейтинга, вице-чемпионом Сербии - Бранимиром Станковичем. Сказать, что Станкович хорош, значит не сказать ничего. В активе Бранимира имеется шесть побед в восьми поединках, причем побеждал серб довольно именитых бойцов, среди которых и серебреный призер Олимпиады в Лондоне, ирландец Джон Невин. Согласитесь, весьма неплохой результат. 

Средний вес: Уильям Маклафлин - Евгений Барабанов

2EwW3bajkBM.jpgИзначально предполагалось, что на бой против Малафлина выйдет Иван Голуб, однако украинец, к сожалению, травмировал руку. В связи с этим было принято решение выставить против итальянцев первого номера украинской сборной Евгения Барабанова. 

Противостоять нашему боксера будет чемпион Ирландии и действующий чемпион Второго сезона WSB в составе "Итальянского грома" - Уильям Маклафлин. Ирландец дважды уходил с ринга побежденным, однажды в этом ему помог наш Дмитрий Митрофанов. 

Полутяжелый вес: Имре Шелло - Денис Солоненко 

GGftA8sz8sk.jpgДенис Солоненко, незнающий пока что вкуса побед во Всемирной серии бокса, однако, который все без исключения бои провел на высшем уровне встреться с 29-летним любимцем итальянской публики, многократным чемпионом Венгрии - Имре Шелло. Достижения венгра достойны уважения, вот только Венгрия никогда не являлась боксерской державой, а уж успешных венгерских боксеров, кроме Ласло Паппа, так и вовсе не припомню. 

Отметим, что Шелло приходилось дважды встречаться с представителями Украины. В прошлом сезоне ирландец был бит Александром Гвоздиком, но уже в этом реабилитировался и разделенным решением судей победил Дениса Пояцыку. 

Тяжелый вес: Маттео Модуньо - Александр Усик

b69fd5c6ceae9ae3c3828edd816c2c50.jpgНельзя загадывать наперед, но чувствую, что поединок против Модуньо станет для Александра Усика если не легкой прогулкой, то этаким контрольным спаррингом перед финалом, например. Украинец превосходит оппонента во всем, кроме веса, хотя он, судя по последним поединкам Усика, играет едва ли не последнюю роль.

«...первый блин комом, блин второй – знакомым...". Лично мне, читая эти строки сразу приходит в голову именно Маттео Модуньо. Дебюту итальянца во Всемирной серии бокса можно только посочувствовать, ведь проиграл он техническим нокаутом. Тем не менее Модуньо не пал духом и уже в следующих четырех поединках вышел победителем. Не может не отметить успешное выступление Маттео на профессиональном ринге, уж там-то итальянец чувствует себя как рыба в воде. Кто бы мог подумать, послужной список насчитывает 13 побед, семь из которых досрочные и ни единого поражения. Вот правда соперники у Модуньо были не из первого десятка. 

Трансляция боксерского матча Всемирной серии бокса Украина - Италия состоится в пятницу, 12 апреля, в 21:15 на телеканале «2+2».


Открыть | Комментариев 13

Музыка : Словетский - Гори  Настроение : Сонное    

Прощание с чемпионом: Антонио Маргарито


Антонио Маргарито, бывший чемпион мира по версиям WBO/WBA/IBF в полусреднем весе повесил перчатки на гвоздь после яркой 18 летней карьеры.

 Маргарито родился в 1978 году, и уже в возрасте 15 лет начал профессиональную карьеру. Первое воспоминание о боксе, по его словам, припадает на время, когда парню было всего 9 лет. «Мой отец взял меня и моего брата на бой между Хулио Сезаром Чавесом и Хорхе Паесом. Разумеется, тогда я не знал, кто эти люди, бьющие друг друга по лицу, несмотря на это я не мог не заметить волнение своего отца за результат того поединка. И единственное, что я никогда не забуду – это фото, на котором я сижу на коленях у Хулио Сезара Чавеса».

Бокс стал источником вдохновения для многих калифорнийских парней, одним из которых был и сам Маргарито, который позже переехал в Мексику. «Я заметил, как Паес и Чавес были окружены людьми. Я сказал отцу, что хочу быть бойцом и однажды стать знаменитым, как и они».

«Я мечтал стать чемпионом. Мой отец говорил мне, если я собираюсь заниматься этим делом, то, прежде всего оно должно приносить мне удовольствие, душевное удовлетворение, ведь если мы что-то пытаемся делать ради денег, то зачастую нам это либо быстро надоедает, либо нас просто убивает».

Маргарито всегда прислушивался к советам отца, вот и в этот раз неизменно шел по верной дороге. На протяжении карьеры он победил многих грозных соперников, некоторых известных, некоторых нет, однако в каждом из поединков он непременно дарил фанатам захватывающее шоу. В 2002 Маргарито одержал первый титул по версии HBO,  нокаутировав в 10-м раунде, в 12-раундовом бою Антонио Диаса.

Маргарито казалось, суждено было стать главной мексиканской звездой, с неуступчивым стилем борьбы, тем не менее, в расцвете сил Антонио не провел желаемое количество боев для достижения наивысших целей.

Своеобразными «дверьми» в большой бокс должен был стать бой с Рикардо Майоргой, который на то время был действующим чемпионом мира и по праву считался наиболее опасным боксером в полусреднем весе. К сожалению, промоутер никарагуанца Дон Кинг был против проведения боя, таким образом, рождение новой латиноамериканской звезды вновь отложилось. Кроме того, Кинг сделал все для того, чтобы морально сломать мексиканца, дав установку американским СМИ оставить негативные отзывы о Маргарито, а спустя некоторое время и вовсе  забыть о существовании боксера.

Несмотря на все попытки Кинга уничтожить Маргарито, мексиканец вновь появляется на публике, более того с заявлением о желании встретится с Флойдом Мэйвезером, тем не менее Антонио вновь ожидал отказ. Тогда, заголовки пестрили«Маргарито уничтожит каждого, кто встанет на его пути», столь резкая оценка Маргарито была поставлена после боя в Атлантик-Сити, где мексиканец могучим ударом оторвал Себастьяну Лухану кусок уха.

В декабре 2006 года Маргарито, несмотря на травму ноги, победил Джошуа Клотти, установив рекорд по количеству выброшенных ударов на протяжении 12 раундов.
  

margaritoWilliamsFarina2.jpg

 Затем Маргарито в Лос-Анджелесе встретился с высоким, техничным, непобедимым левшой Полом Уильямсом. Американец был намного активней соперника, благодаря чему нанес едва ли не в два раза больше ударов. Бой вызвал фурор, мнение экспертов разделилось, одни согласились с решением судьи отдать победу Уильямсу, вторые посчитали, что выиграл мексиканец, третьим и вовсе казалось, что бой равный.

Маргарито провел еще один хороший бой, на сей раз соперником мексиканца стал непобедимый пуэрториканец Мигель Анхель Котто. Действующий чемпион настолько неохотно хотел проводить бой, что взял целый дополнительный месяц размышлений, прежде чем, наконец, подписать контракт. Столь несмелые действия Котто стали ясны уже в начале боя. Маргарито все время атаковал Котто, набирая стол важные очки. В начале второй половины боя мексиканцу даже удалось потрясти Котто, однако тот сумел восстановиться. В 11 раунде пуэрториканец еще дважды оказывался на помосте ринга, после чего секунданты Котто таки выбросили полотенце. Это был один из лучших боев десятилетия, победа стала во многом определяющем фактором для Маргарито.

Репутация мексиканца была подмочена 24 января 2009 года, перед поединком с Шейном Мосли. Тогда у мексиканца в бинтах были обнаружены кальций и сера, которые в сочетании с кислородом образуют гипс.

37-летний Мосли в бою с Маргарито своими действиями был похож на легендарного Рэя Робинсона. Тогда Мосли просто уничтожил заведомого фаворита, в 9 раунде послав мексиканца в нокаут. Американская публика впервые видела Маргарито столь беспомощным и уязвимым для соперника.  


После поражения от Мосли Маргарито провел еще несколько боев с весьма известными соперниками, однако не в одном из них не сумел одержать победу, поочередно проиграв Мигелю Котто и Мэнни Пакьяо.

Маргарито, скорее всего, все еще живет мыслями о бое с Мосли, однако я всегда буду помнить Антонио только в лучших его проявлениях. У него было множество ярких побед, особенно в 2006 году, когда Флойд Мэйвезер бесстыдно искал разные оправдания, дабы избежать боя с Тони.

Маргарито всегда был, симпатичным, жестким парнем с храбрым сердцем. Люди не разлюбили его даже после того инцидента с гипсом в перчатках. Антонио Маргарито был, есть и будет человеком с большой буквы. Бизнес есть бизнес. Бокс грязный, грязный коррумпированный бизнес, несмотря на это, Маргарито прошел сей сложный путь от начала до конца.

Наиболее ярким моментом в карьере Маргарито считает победу, датированную 2002 годом над Антонио Диасом, а вместе тем и звание чемпиона мира по версии HBO.

Наихудшие воспоминания были связаны со временами, когда Маргарито проводил бои в Техасе, именно там ему сообщили о кончине брата. «Я боролся, боролся несмотря ни на что боролся. Мое тело оставалось на ринге, но моя душа и мысли были с моим братом».

Тренировочный процесс: «Я много бегаю, зачастую по утрам. В первую неделю в парке, 10 дней в горах, а затем 10 дней на пляже. Придя в зал, начинаю с растяжки и разминки. После чего надеваю перчатки и начинаю спаринговать, количество раундов колеблется от четырех до двенадцати, в зависимости от того, где мы проводим сборы. В конце тренировки, я отрабатываю удары на лапах, затем приседаю».

По словам Маргарито, наиболее сложно было противостоять Шейну Мосли, Даниель Сантосу, а также Джошуа Клотти.

«Не знаю смог ли бы чем-то заниматься помимо бокса, наверное, нет. Ни капли, не сожалею о своем выборе, ведь моей мечтой было стать чемпионом, и я успешно воплотил ее жизнь. Я счастлив, ведь возможность осуществить мечту дана не многим».

Совсем недавно Маргарито вновь затронул больную для него тему, которая касалась легендарного Флойда Мэйвезера. «Гэйвезер, извините, Мэйвезер не захотел встретиться со мной, потому что он знает, что я в разы сильнее его. Мне сказали, что он не будет драться со мной лишь потому, что мы слишком похожи с Кастильо, но это не правда, он просто боится меня, зная о том, что я могу его нокаутировать».

Антонио Маргарито внес неоценимый вклад в развитее мирового бокса. В его карьере было множество памятных моментов и совсем немного неудач, но это жизнь, никто из нас несовершенен. В последнем интервью мексиканец поведал о том, что желает посветить остаток жизни своей любимой жене Мишель. Надеемся, что вскоре эта чудесная пара подарит нам нового чемпиона мира.  


Открыть | Комментариев 4

Музыка : 2 июля  Настроение : Гамбург    

Кличко - Хэй. Анонс боя


Наконец-то это произошло. После двух лет переговоров, взаимных обвинений и оскорблений, чемпион мира по версии WBA в супертяжелом весе Дэвид Хэй, наконец намерен встретиться с безоговорочным лидером супертяжелого дивизиона Владимиром Кличко.

x_318df20c.jpgДэвид Хэй (25-1, 23 КО)

Хэй не просто человек, одаренный даром чрезмерной болтливости, он самоуверенный, опасный боксер, к тому же действующий чемпион мира. Он не проигрывал с 2004 года, когда он был нокаутирован Карлом Томпсоном. Англичанин оправился от неудач, чтобы записать свое имя в историю мирового бокса. Хэй, безусловно, понимает, что шанс одновременно побороться за два пояса представляется лишь раз в жизни, поэтому он прилежит максимум усилий для достижения приемлемого результата.

x_52e16139.jpgВладимир Кличко (55-3, 49 КО)

Владимиру Кличко пришлось преодолеть еще больше неудач, чем Хэю. Хотя он и доминирующий чемпион супертяжелого дивизиона и совершает уже десятую защиту своего второго чемпионства по версии WBO, украинец еще не встречался с боксерами, мастерство которых было подобно Хэю.

 В 1998 году Кличко в Киеве встречался с Россом Пьюрити. Украинец вел ход поединка, и, казалось бы, уже все шло к логичному завершению, то бишь победы Владимир по очкам, несмотря на это Кличко стремился нокаутировать противника, не рассчитав силы, украинец стал быстро уставать, тем самым в итого позволил Пьюрити послать себя в нокдаун. Затем, в 2003 году его первое царствование, в качестве чемпиона WBA остановилось после поражения от Кори Сандерса. Спустя год украинский боксер вновь проиграл в поединке за вакантный титул по версии WBO, на сей раз, в образе обидчика младшего из братьев выступил американец Леймон Брюстер. С тех пор Кличко стал высококлассным боксером, лидером супертяжелого дивизиона.

Кличко – Хэй. Превью поединка

Если брать во внимание физические данные обоих боксеров, то Хэй, безусловно, даст не малую фору украинцу. Несмотря на довольно высокий рост и большой вес, Владимир достаточно подвижный и обладает хорошей выносливостью. Тем не мене, Хэй намного быстрее, а скорость рук и ног британца превышают показатели Кличка в разы. Кроме того, выносливость украинца имеет свои пределы. Кличко способен бороться 12 раундов, однако немалое количество досрочных побед и прошлые неудачи украинца дают усомниться в его физической выдержке.

 Кроме того, Кличко обладает хорошей скоростью, как для такого большого человека, при этом украинец не достаточно ловкий. Несмотря на работу Эммануэля Стюарта, которую он провел с Кличко, Владимир остается стоячим боксером. Такой подход хорош для многих вещей, однако подобная тактика нередко дает сбои.

 Интересно, то, что боксеры имеют слабые подбородки, то есть оба имеют лишь среднюю способность держать удар. Многие эксперты поговаривают об этом минусе британца, но, честно говоря, я видел малое количество его поединков, чтобы с уверенностью говорить об этом недостатке, по сему доверимся проверенным источникам. Что касается Владимира Кличко, то это действительно является его «Ахиллесовой пятой», доказательством этому факту являются досрочные поражения украинца.

y_2983bc6d.jpg

Процедура взвешивания. Гамбург

Кличко – Хэй. Анализ

Дэвид Хэй с первых секунд поединка будет работать первым номером, делая все возможное, чтобы нарушить ритм украинца, а также избежать знаменитого удара украинца «почтальон». Единственным способом обезоружить Кличко является постоянная работа ног, а все для того, чтобы разрядить усилия Кличка, запутать его. Не исключено, что Хэй будет чрезмерно много работать спиной, это свойственно низкорослым боксерам, данная процедура заставляет соперника расслабиться, опустить руки. В последнем поединке Эдди Чемберс наглядно показал всему миру, как правильно работать спиной. Американец славно изнурил Кличка в том нелегком поединке.

 В отличие от старшего брата, у Владимира никогда не было запасного плана на бой, с другой стороны он всегда имел точный план ведения боя, при этом адаптация у младшего из братьев проходит намного быстрее, нежели у его соперников, что дает существенное преимущество еще до начала боя. Огромную роль будет играть опыт, то чего не хватает, если не всем, то большей части соперников братьев Кличко.

 Прогноз: Победа Владимира по очкам.


Открыть | Комментариев 29

Музыка : Falulah - Give us a little love  Настроение : Чудове    

Безстрашні кавказці.


 О першій годині ночі з 13 на 14 травня 1981 року завершилась телевізійна трансляція футбольного матчу із Дюссельдорфу, чи не всі жителі Тбілісі – і старі, і молоді – залишили свої домівки і, немов по команді, рушили в напрямку стадіону імені Леніна. Люди несли з собою м'ясо, хліб, зелень, вино, сир. Директор арени встиг вчасно дістатися до місця і відкрити ворота. В цю ніч було накрито найбільший грузинський стіл – прямо на футбольному газоні. Вболівальники тбіліського «Динамо» святкували перемогу своєї команди в фіналі Кубку володарів кубків.

Перша ластівка


Назва клубу "Динамо" Тбілісі Прізвисько Безстрашні Заснований 1926 Стадіон Стадіон ім. Бориса Пайчадзе

Футбольна команда при Тифліській раді суспільства «Динамо» з’явилася восени 1925 року. На перших порах до її складу входило немало приїжджих гравців, але уже у 1927-у була створена спільнота «Норчі динамоелі» («Юний динамівець») – спортшкола, яка в наслідку підготувала багатьох класних футболістів. Втім, з тих пір, як «Динамо» стало лідируючою командою республіки, кадри у неї стікались зі всієї Грузії. Першим зареєстрованим матчем «Динамо» вважається зустріч з бакинськими одноклубниками 26 січня 1926 року – 0:1. Через три дні після поразки від більш досвідчених бакинців тбіліські футболісти зіграла з іншою азербайджанською командою – «Прогресом» - і легко перемогли 3:0. Однак ще довго клубні команди у СРСР проводили лише товариські поєдинки. До середини 30-х років чемпіонат країни розігрувався між командами міст та республік. Ці фактично збірні здійснювали й зарубіжні поїздки – так, тбіліські динамівці приймали участь у двох (1926 і 1935) турне по Скандинавії у складі команди Закавказзя. У 1931-у збірна Закавказзя вийшла до фіналу першості країни, а у 1932 і 1935 роках у першості СРСР виступала уже збірна Тіфліса. 

 
До 1936 року єдиними офіційними змаганнями, в яких приймало участь тифліське «Динамо», були чемпіонати міста. А в першому клубному чемпіонаті СРСР тбілісці були включені до групи «Б», хоча до того часу уже багато хто випробував н собі їх силу і ознайомились з технічною майстерністю (одна із найкращих команд країни – московське «Динамо» - було обіграно з рахунком 9:5). Втім, непорозуміння було швидко виправлено. Перемігши у весінній першості п’ять матчів із шести, тбілісці стали першими і завоювали путівку до групи найсильніших.

 

Сенс радянського футболу

 Там їм було саме місце. Почали тбілісці із нічиєї проти київського «Динамо» (свій останній матч у чемпіонатах СРСР -  восени 1989 року – вони провели також проти киян і завершили його з тим самим рахунком – 2:2), а 25 вересня 1936 року здобули першу перемогу над майбутнім чемпіоном «Спартаком». Єдиний м’яч збив Михайло Бердзенішвіллі. Тбілісці тут же опинились серед числа претендентів на чемпіонство, однак неочікувана поразка від ленінградської «Червоної Зірки» (2:3) позбавило їх золота – від «Спартака» тбілісці відстали лише на очко, динамівцям Москви поступилися по різниці м’ячів. Аналогічна ситуація трапилась і в розіграші першого Кубку СРСР: розправившись із фаворитом - «Спартаком», у вирішальному поєдинку грузинські футболісти поступились «Локомотиву» 0:2. А їхнє чвертьфінальне протистояння з червоно-білими увійшло до історії турніру як найбільше захоплююче. У першому матчі спартаківці вели 3:1, тбілісці відігрались, а овертайму не було призначено через темноту. В повторній зустрічі уже «Спартак» відіграв два м’ячі, однак під час додаткової півгодини тбілісці були нестримні. 15 м’ячів забили команди у цих двох поєдинках. 


 Ще декілька разів у кінці 30-х років тбілісці зупинилися за крок до титулу. Їх називали «некоронованими чемпіонами», а видатний футбольний журналіст і письменник Лев Філатов, згадуючи ту команду, відмічав, що вона «принесла в гру чарівність ковзних, неочевидних рішень, м’якої перепасовки,  витонченого обману». Серед інших Філатов – і далеко не він один – виділяв Бориса Пейчадзе, першого «блукаючого» форварда в епоху класичного «дубль-ве». Покоління змінювались поколіннями. Вслід за Пейчадзе, Шавгулідзе, М. Бердзеншвіллі, Джеджелавой, Бережним, Панюковим кольори тбіліського «Динамо» захищали не менш вправні гравці: Марганія, Дзяпшипа, Антадзе,  Елошвілі, Чкуаселі. І, звичайно, Автанділ Гогоберідзе, який за 17 сезонів забив 127 м’ячів у чемпіонатах СРСР (рекорд клубу). «Ренесанс» кінця 50-х років був пов'язаний з тренером і селекціонером Андро Жорданія, іменем якого тепер названа клубна база у Дігомі. По розповідям ветеранів грузинського футболу, одного разу представники клубу, приїхавши до Москви на деякий час на якесь дисциплінарний розгляд, побоювалися серйозного покарання для команди, але ще перед засіданням один із керівників федерації футболу Андрій Старостін їх заспокоїв: «Нічого вам не зроблять. Тому що весь сенс радянського футболу полягає в боротьбі тбіліського «Динамо» з московськими клубами». І це дійсно було так – аж до перетворення ще в одну серйозну силу «Динамо» київського.

 

 Перший чемпіонський титул тбілісці завоювали у 1964 році. Командую керував тодішній переможець Олімпіади-56 і першого Кубку Європи Гавриїл Качалкін. Після безпрограшної серії із 15 матчів вона пройшла до фінішу двоколового турніру врівень із московським «Торпедо». Вперше в історії чемпіонатів СРСР для виявлення найсильнішого було призначено додатковий матч, який закінчився перемогою динамівців 4:1. Тоді і з’явився анекдот про те, що в країні існує два відомих Слави: «слава КПРС» і Слава Метревелі, поруч з яким у тбіліській атаці блищали Михайло Месхі-старший, Ілля Датунашвілі і Володимир (Сьома) Баркая. Мсті, як і Гіві Чохелі, носив титул чемпіона Європи.

 

 Тижневик «Франс футбол» писав про ту команду: «У Динамо грають видатні футболісти. Їх техніка і ігровий інтелект дозволяють нам називати їх найкращими н континенті виразниками південно американських футбольних традицій. Якби ця команда грала в Кубку європейських чемпіонів, вона поклала б кінець «іспансько-італійській» гегемонії».

 

Піднятий автобус

 Однак дебют тбілісців у єврокубках відбувся дещо пізніше. І не був настільки тріумфальним, як передбачали французькі журналісти. В сезоні-1972/1973 динамівці поступилися в 1/32 фіналу Кубка УЄФА голландському «Твенте», роком пізніше до третього раунду цього турніру, де поступилися англійському «Тоттенхему». Втім, коли справа дійшла до зустрічі із італійцями, з’ясувалося, що французи були в дечому праві. Восени 1977-го динамівці переграли по сумі двох матчів міланський «Інтер» - 1:0 (в гостях), 0:0, а через рік розправились із «Наполі». Це зробило покоління гравців, яким судилося залишити найпомітніший слід в історії клубу. Закінчили виступи Дзодзуашвілі, Хурцілава (капітан збірної СРСР), брати Нодія, однак оновлена команда Нодара Ахалкаци виявилась ще більш сильною. Вона сповідувала споконвічно грузинський атакуючий стиль (а чи могло бути інакше, якщо в ній грали такі майстри атаки, як Кіпіані, Гуцаєв, Шенгелія?), але була не по-грузинські збалансованою і захищеною від перепадів настрою. Тбілісці уже не від випадку до випадку, а регулярно добивались високих результатів. За шість років вони стали чемпіонами, віце-чемпіонами, тричі – бронзовими призерами, двічі брали Кубок. Давид Кіпіані, Рамаз Шенгелія (двічі) і капітан Олександр Чівадзе визнавалися найкращими футболістами СРСР. Дебютуючи у Кубку європейських чемпіонів (сезон-79/80), тбілісці правились із непереможним тоді в Європі «Ліверпулем», обігравши його у себе вдома 3:0! По легенді, автобус з гравцями команди вболівальники винесли зі стадіону на руках. А в наступному сезоні «Динамо» друге із радянських клубів стало володарем європейського трофею. По дорозі до фіналу Кубку володарів кубків тбілісці переграли таких суперників, як «Вест Хем» і «Феєнорд», а в вирішальному матчі в Дюссельдорфі здобули вольову перемогу над «Карл Цейсом» із Єни – 2:1.

     

 Восени 1982-го динамівці дійшли до півфіналу Кубку кубків, але зовсім скоро настав захід сонця і для цієї команди. Після відходу із великого футболу Кіпіані та Володимира Гуцаєва, також трагічної загибелі Віталія Дараселія, забивного вирішальний м’яч у дюссельдорфському фіналі, з її гри зник звичний шарм, крива результатів пішла до низу. Якщо до 1983-го року тбіліське «Динамо» єдине з учасників чемпіонатів СРСР не опускалося нижче 9 місця, то у 80-і роки не раз опинялась н межі вильоту з вищої ліги. Місце в еліті вдалося відстояти, але через декілька років тбілісці самі від нього відмовились.

 

Від «Динамо» до «Іберії» і назад

 Звичайно ж це не було рішення футболістів або ж тренерів. Вихід грузинських команд із радянського чемпіонату був немало важливою політичного плану відділення республіку від СРСР. 30 березня 1990 року в присутності 90 тисяч глядачів буз зіграний перший поєдинок «незалежного» чемпіонату. «Іберія» (перейменовано «Динамо») приймала потійський «Колхеті-1913» і сенсаційно програла 0:1. Історичний гол, з якого почалась хроніка чемпіонатів Грузії, забив у свої ворота забив олімпійський чемпіон 1988 року Геле Кеташвілі.

 Але куди більш печальними були наслідки «автоголу», забитим політиками. Рівень нового чемпіонату виявився катастрофічно низьким, і навіть команди, що грали у минулі роки у вищій та першій лігах – із Кутаїсі, Ланчхути, Батумі – були не в змозі скласти конкуренцію «Іберію», яка через 2 роки зуміла повернути собі своє славне ім’я. «Динамо» виграло 10 поспіль чемпіонатів і шість раз у 90-і ставала володарем Кубку Грузії, щоправда це, аж ніяк не свідчило ріст команди. Єдиним порятунком могла стати участь у євро турнірах. Однак спочатку довелося чекати, поки Грузія вступить до ФІФА і УЄФА, а коли, нарешті, це трапилось і тбілісці повернулись н континентальну арену, якийсь чоловік, який не мав прямого відношення до клубу, перед грою із ірландським «Лінфілдом» намагався всучити хабар у розмір 5 тисяч доларів турецькому арбітру. «Динамо» було дискваліфіковано на два сезони, потім термін покарання скоротили до одного. Перші Кубки чемпіонів  Співдружності начебто також давали шанс зіграти хоча б з відносно сильними суперниками, але й тут грузинський чемпіон отримав чутливі ляпаси від ферганського «Нєфтчі» або ризького «Сконто». Єдиний раз тбілісці виграли цей турнір, коли його престиж уже відчутно впав. 


  

 У третьому тисячолітті динамівцям стало важко утримувати лідерські позиції навіть у національному чемпіонаті. За десять років вони всього тричі вигравали чемпіонат країни, про успіхи у єврокубках уже й мов не йде. Навіть у найбільш важкі часи, коли у Тбілісі не було світла та гарячої води, в «Динамо» продовжували з’являтися талановиті гравці (такі, як брати Арвеладзе, Кінкладзе, Каладзе, Кобіашвілі, Кавелашвілі), однак усі вони швидко опинились за кордоном. І ця тенденція збережеться, до поки в тяжкому стані буде перебувати економіка країни. Тобто ще досить довго.  


Открыть | Комментариев 15

Музыка : Bahh Tee - 10 лет спустя  Настроение : Чудное    

«Театр Мрій»


19 лютого 2010 року стадіон «Олд Траффорд» урочисто відсвяткував свою столітню річницю – більш ніж солідний термін для футбольної арени. Зараз це другий по величині стадіон в Англії, однак, вже цілком зіставний із «Уемблі» за значимістю та престижем. Звичайно, вболівальники ніколи не забудуть, що саме на «Уемблі» капітан збірної Англії Боббі Мур підняв над головою перший і поки що останній Кубок світу, але й «Олд Траффорд» - величний стадіон.

«Театр Мрій»
 

 Недарма сер Боббі Чарльтон прозвав арену «Театром мрій», і цю поетичну назву з захопленням підхопили журналісти та вболівальники. «Манчестер Юнайтед» збирає на «Олд Траффорд» найбільшу в Європі аудиторію – близько  76 тисяч глядачів за матч. Купити білет у «театр» сторонній людині зовсім не просто – більшість білетів розподіляються між членами фан-клубу. Підрозділ фан-клубу «Манчестер Юнайтед» працює по всьому світу – на рівні з мадридським «Реалом» це найпопулярніший клуб планети.

Дата відкриття
19 лютого 1910 рік
Місткість
75 957
Архітектор 
Арчібальд Ліч 
Домшня команда
«Манчестер Юнайтед»

 

 Перші стадіони, на яких виступала команда, нині відома, як «Манчестер Юнайтед» не радувала око ні зручністю, ні архітектурною витонченістю, ні якістю газону. Тому новий глава Джон Генрі Девіс вирішив у 1909 році побудувати новий стадіон, цілком достойний зростаючої слави клубу. Архітектором він обрав шотландця Арчібальда Ліча, більш відомий у Англії як «Офсайдний Арчі». Ліч побудував безліч арен, в тому числі «Айброкс» для Глазго Рейнджерс і «Крейвен Коттедж» для Фулхема. Спочатку передбачалося, що стадіон буде вміщати 100 тисяч глядачів, але так як вартість споруди росла як на дріжджах і одразу ж перевищила закладену суму у 60 тисяч фунтів, то було вирішено обійтись 80 тисячами місць. Для того часу 60 тисяч фунтів були гігантською сумою, і до команди надовго прилип ярлик «грошового мішка». Перший матч на «Олд Траффорд» відбувся 19 лютого 1910 року. Бойове хрещення виявилось невдалим – «Манчестер» поступився «Ліверпулю» з рахунком 3:4.


За сто років історії стадіон неодноразово перебудовувався, зберігаючи, однак, неповторний архітектурний вигляд. Місткість впала до рекордно низької позначки у 42 тисячі глядачів, але до 2007 року все повернулось на круги своя – зараз «Олд Траффорд» знову запрошує на матчі більш ніж 75 тисяч вболівальників. Найважчим випробуванням для стадіону стала Друга Світова Війна. Літаки Геринга розбомбили «Олд Траффорд», і з 1941 по 1948 рік «Юнайтед» довелося проводити домашні матчі на «Мейн Роад» - ділити стадіон з ворогами із «Манчестер Сіті». Президенту «Юнайтед» Джеймсу Гібсону вдалося отримати від Комісії по оцінці військового збитку гроші на відновлення стадіону, і 24 серпня 1949 року «Олд Траффорд» знову відчинив двері. Другий інавгураційний матч склався для «Юнайтед» краще першого – з рахунком 3:1 був обіграний «Болтон».

 Найбільша трибуна «Олд Траффорд» - це «Північна» (раніше вона називалась «Юнайтед Роуд»), вміщає майже 26 тисяч глядачів. Тут розташований офіційний музей, що був відкритий 11 серпня 1998 року при участі Короля футболу Пеле. За свідченням очевидців музей мадридського «Реалу» і в підметки не годиться музею «Манчестер Юнайтед», хоча трофеїв у Мадриді більше. Але справа не в трофеях, а в атмосфері та гостинності. У цьому «Манчестер Юнайтед» рівних собі не має.

 Протилежна трибуна - Південна - залишається найменшою на стадіоні. Плани подальшої реконструкції якраз і мають на увазі розширення саме цієї трибуни. Зате там розміщенні усі VIP-ложі і коментаторські кабіни. З Південної трибуни спостерігають за грою тренера, для яких обладнаний спеціальний цегляний балкончик, що дозволяє дивитись на поле з деякого піднесення. Балкончик – найбільш впізнана частина арени під час відео трансляції з «Олд Траффорд». Але найвідоміша трибуна «Олд Траффорд» - це Західна, також відома, як «Стретфорд Енд». Саме там засідають радикальні і шумні фанти клубу. Зрозуміло, що серед них присутні і члени так званого клубу «Юнайтед оф Менчестер», протестуючі проти засилля в «Манчестер Юнайтед» американського капіталу і конкретно сім’ї Глейзерів. Їх легко впізнати по формі жовто-зеленого кольору, в якій виступав клуб «Ньютон Хіт» - безпосередній попередник «Манчестер Юнайтед».

 Знаменитих матчів на «Олд Траффорд» було зіграно безліч, власне вони відбуваються кожного року. Будь-яка зустріч «Манчестер Юнайтед» з «Челсі», «Арсеналом», «Ліверпулем» бо «Манчестер Сіті» - хіт міжнародного значення. Тут же «Юнайтед» проводить історичні матчі у Лізі чемпіонів. Деякі з них, як, наприклад, гра з «Реалом» у 2003 році стають шедеврами, що достойні місця у музеї футболу. Команда Алекса Фергюсона виграла той матч з рахунком 4:3. але за підсумком двох матчів в наступний раунд пройшов «Реал». І це було, можливо, найбільшою прикрістю у новій історії клубу, адже фінал Ліги чемпіонів мав би пройти саме на «Олд Траффорд». «Реал» до фіналу також не добрався, і вболівальники стали свідками чисто італійського протистояння «Мілану» та «Ювентуса», яке, звичайно ж, закінчилось з рахунком 0:0. В серії пенальті сильнішим виявився «Мілан».

 
Зрозуміло, що на «Олд Траффорд» також грають в регбі та регбіліг, а іноді сюди заїжджає і збірна Англії. Коли «Уемблі» знаходився на реконструкції, «Три Лева» грали на «Олд Траффорд» частіше, ніж де ю то не було ще. В останнє збірна Англії виступала на «Олд Траффорд» 7 лютого 2007 року, поступившись 0:1 іспанцям. Стадіон у Манчестері приймав матчі чемпіонату світу 1966 року і чемпіонату Європи-1996. На Євро тут грався півфінал Франція – Чехія, в якому по пенальті перемогла чеська збірна. Зараз «Олд Траффорд» офіційно вважається другою ареної країни -  після старого доброго «Уемблі». 


Открыть | Комментариев 30

Музыка : Breaks  Настроение : Четко    

Монтелла готов возглавить «Рому».


20070104122720041219romamontella2wp.jpgКак известно Клаудио Раньери вчера подал в отставку с поста главного тренера «Ромы», что стало своеобразным толчком для бывшего нападающего римлян Виченцо Монтеллы, дело в том, что Виченцо в скором времени приступит к обязанностям главного тренера столичной команды.

Но что же может сделать Монтелла, чтоб изменить миро-климат в команде? Он забил 102 гола в 251 игре, с «Ромой» он стал чемпионом Италии 2001 года, выиграл Кубок и Суперкубок Италии. Он до сих пор занимает важное место в сердце каждого болельщика римлян, в настоящее время Монтелла входит в состав 15 тренеров клуба. Он идеальный вариант, чтобы принять команду, внести свои изменения в строй клуба.

Однако есть также сомнения. Монтелла сможет общаться с игроками на равных в раздевалке, на тренировке, где-либо еще, но не на футбольном поле, поскольку он не имеет достаточно опыта, чтобы вести команду на лидирующие позиции в Серии А, не говоря уже о мировой арене.

Монтелла перестал играть совсем недавно, в 2009 году, и он по-прежнему молод – на два года старше капитана Франчесо Тотти. Ожидается, что Виченцо будет больше чем тренер, станет «напарником» для игроков, кроме того, каждый знает, что Тотти и Монтелла являются хорошими друзьями, имеют взаимное уважение друг к другу.

Монтелла всегда проявлял сильный характер, на протяжении всей своей карьеры он шел вперед для достижения поставленной задачи, добивался нужной цели, невзирая на около футбольные проблемы. На футбольном поле он дерзкий и не послушный, в повседневной жизни мягкий и смирный. Есть те, кто думают, что именно такой характер необходим для ударной силы «Ромы», тем не менее, это кажется странным, прежде всего потому, что строгие манеры не всегда оказываются нужным стержнем для достижения успеха, ведь футбол – это больше искусство, а не умение потрещать языком.

Одно можно сказать наверняка, Монтелла знает вкус побед и он знает, что значит быть победителем. В своем интервью «GazzettadellaSport» он сказал: «Возглавлять «Рому» - мечта всей моей жизни и я приложу максимум усилий для достижения позитивного результата». 


Открыть | Комментариев 10

Звёздочки Серии А.


 В статье пойдет речь о перспективных европейских футболистах, которые прибыли в Италию для усиления национальных команд. Заранее отмечу, что в статье не будут присутствовать громкие имена, поскольку идея публикации материла донести до фанатов Кальчо сведения о перспективных новичках.

4)+Kamil+Kopunek+of+Slovakia+scores.jpgКамиль Копунек (Полузащитник, 1984 - Словакия) - Многие итальянские болельщики помнят перспективного словацкого полузащитника. Все дело в том, что именно Камиль послал итальянцев в противоположную сторону тернистого пути ЧМ-2010 года. Если итальянцы отложат свои грустные воспоминания в сторону, Копунек раскроется пред ними во всей красе, это очень опытный игрок, который будет играть ключевую роль во избежание вылета «Бари» в Серию Б. Руководство Он перешел в «Бари» на правах аренды из словацкого клуба «Спартак Трнава», где Камиль играл на протяжении последних девяти сезонов.

img650x367.jpgЭрик Хасеклепп (Нападающий, 1984 - Норвегия) – Изначально он должен был заменить Баретто, которым интересовалось множество европейских середняков, однако бразилец остался в клубе, мало того все-таки смог наладить отношения с главным тренером. Сей расклад значит, что за место под солнцем Хасеклепп будет конкурировать с джокером «петухов» Стефано Окака Чукой. Норвежский нападающий подписал с итальянцами 3-ех летний контракт, стоимость какого становила 2 миллиона евро. В прошлом сезоне в чемпионате Норвегии, Эрик отличился 5-ью забитыми голами в 17 сыгранных встречах.

Кристиан Сафекидис Мильевич (Полузащитник, 1992 - Сербия) – Этот молодой хавбек приехал из греческого ПАОКа. Он хорошо укомплектован, быстр и техничен. Кристиан уже успел сыграть несколько матчей за сборную Сербии U-18. Парень родился в Швеции, где имел игровую практику в любительской школе футбольного клуба «Сильвия».

Роопе Риски (Нападающий, 1991 - Финляндия) – Итальянцы, наконец, отправили скаутов на север Европы, в Финляндию, откуда удалось заманить лидера молодежной сборной Финляндии. Роопе родился 16 августа 1991 года в Турку. За местный клуб он провел 16 поединков, на его счету 12 забитых мячей. Уже сейчас Роопе сравнивают с легендарными финскими футболистами, в числе которых присутствует в прошлом популярный нападающий лондонского «Челси» Майкл Форселл. У Роопе есть брат-близнец Рик, которым, к слову интересовался харьковский «Металлист».

Милош Дмитриевич (Полузащитник, 1984 - Сербия) – это тот футболист, на которого Сартори в этом сезоне поставил свою честь и славу. Дмитриевич, выходец из Сербии, главным качеством рослого нападающего является голевое чутье. Милош также имеет французское гражданство, на его практике выступления за «Нант» и «Гренобль».

Натия Насташик (Защитник, 1993 - Сербия) – Этот юный сербский защитник прибыл во Флоренцию в декабре из «Партизана». Натия обладает современным стилем игры и высоким ростом (он по-прежнему растет – за последние два года он вырос на 5 см). Его работа заключается в том, чтобы закрыть пробелы в обороне и остановить наступление соперников. Помимо его технических навыков, серб неплохо думает головой и зачастую метко читает тактические ходы соперников.

200px-LinusHallenius.jpgЛинус Халлениус (Нападающий, 1989 - Швеция) – Дженоа преподнесла общему взору, пожалуй, самого талантливого футболиста Швеции. Линус перешел в «Дженоа» из «Хаммарбю». Он высокий и стройный, его движения невероятно изящны, во многом он уподобляется Златану Ибрагимовичу, считая его своим кумиром. Он был настоящим  лидером «Хаммарбю» и молодежной сборной Швеции. В матче против «Сиринска», Линус забил удивительный гол, который стал окраской ведущих спортивных таблоидов мира.

Эней Желеник (Полузащитник, 1992 - Словения) – Два года назад он был отвергнут «Кьево» и «Пармой», сейчас он имеет шанс доказать свою правоту и показать свое мастерство в футболке «Дженоа», в которой словенские футболисты чувствуют себя как дома. Эней – правша, однако может зарывать левую бровку. Он может с таким же успехом отыграть в центре поля, а также может охватить роль центрфорварда. Желеник стержень словенской команды до 19 лет, и в паре с Берицом он составляет отличную пару нападающих. «Аталанта», «Интер», «Катания», «Сампдория», все эти клубы жаждали подписать с ним контракт, последние предлагали за Энея 1 миллион евро.

Pelé.jpgЖудилсон «Пеле» (Полузащитник, 1991 - Португалия) – Жудилсон Мамаду Тункара Гомес, более известный как Пеле, но не стоит путать с бывшим игроком «Интера», который сейчас находится в Турции. Он является одним из самых перспективных молодых футболистов португальской лиги. Он играл за Беланенсеш и неоднократно выходил в футболке молодежной сборной Португалии, несмотря на гвинейское происхождение. Его физической подготовке могут позавидовать многие «атлеты» мирового футбола, впрочем, не смотря на немаленький вес (75 кг при 182 см) Жудилсон не перестает бегать в атаку. Один интересный факт, что в июне «Новара» пыталась соблазнить его вдали от своих соперников, однако к счастью для «Дженоа» им это не удалось.

Юрай Куцка (Полузащитник, 1987 - Словакия) – После длительных переговоров с пражской «Спартой», «Грифонам» все-таки удалось прибрать к своим рукам и Куцку, словацкого рослого полузащитника. Он играет за национальную сборную и его вклад в победу над итальянцами на мундиале в ЮАР неоценим. Он подписал контракт с «Дженоа» до 2015 года.

Кристоф Хасмуллер (Полузащитник, 1992 - Австрия) – После завершения контракта с мюнхенской «Баварией», Кристоф не решился его продлевать и на правах свободного агента перешел в «Интер». Этот австрийский полузащитник атакующего плана, безусловно, талантлив, о чем свидетельствуют его яркие выступления за молодежную сборную Австрии и результативные поединки в футболке «Рапида».

urby-emanuelson-468x241.jpgУрби Эмануэльсон (Полузащитник, 1986 - Нидерланды) – будучи связан с серией команд («Наполи», «Ювентус» и «Палермо») в течение многих лет, теперь он, наконец, прибыл в Италию. Урби способен закрыть все проблемные места в обороне «Милана», а также с феноменальной скоростью развить атаку своей команды. Он провел за «Аякс» 172 матча, при этом сумел отличиться всего 17 раз.

Синиша Андйелкович (Защитник, 1986 - Словения) – К словенской династии присоединиться еще один бывший футболист Марибора. Уверен, что он сможет быстро адаптироваться в Серии А, в чем ему помогут его соотечественники Басинович и Ильцич – особенно последний с которым он вырос.

Жасмин Куртич (Полузащитник, 1989 - Словения) – Палермо для словенцев становиться второй родиной. Во-первых, Басинович и Ильцич, и теперь Андйелкович и Куртич. Универсальный футболист, которому под силу сыграть на любой позиции в центре поля. Куртич является наиболее талантливым из всей словенской гвардии, ведь при необходимости он может исполнять обязанности нападающего на любом из флангов, к слову Куртич сравнивают с бывшим нападающим «сицилийцев» Лука Тони.

Тони Кальво (Полузащитник, 1987 - Испания) – Атакующий полузащитник, был подписан на правах аренды с правом выкупа у грецкого «Ариса». Ранее, Тони играл за дубль «Барселоны» и считался едва ли не самым перспективным футболистом. Он представлял Испанию на молодежном уровне (U-16, U-20) и играл за U-19 на ЧМ в Канаде. Кальвио обладает отличной скоростью и хорошими физическими кондициями.


Открыть | Комментариев 16

Музыка : Триада - На ковре из цветов.  Настроение : Спящее.    

Баварія. Початок епохи.


27 лютого 1900 року в шинку «Беккерхефль» відбулися збори футбольної секції мюнхенського гімнастичного союзу MTV-1879. Вирішувалось питання, чи залишатися під дахом гімнастів чи відокремлюватися. Завершилося розколом. Прихильники самостійності дружно покинули зал і перейшли до пабу під назвою «Гізела», де в кінці вечора й прийняли рішення про заснування футбольного клубу«Баварія»(FCBayern).

 

titel2.jpg

Кольорами клубу стали білий та голубий. Першим президентом було обрано Франца Джона. Першим пітоном та граючим тренером – Пауль Франке. До списку засновників відносились також Вільгельм Фокке, той самий, який організував згодом майстерню, з якої виросли заводи «Фокке-Вульф», Густав Маннінг,  Йозеф Поллак, які згодом емігрували до США. Маннінг залишився вірним футболу на все життя, став першим президентом футбольної асоціації США, а у 1948 році – першим представником США в виконкомі УЄФА, а Поллак, перший бомбардир «Баварії», став займатися у Сполучених Штатах торгівлею, фінансами і вже у досить зрілому віці став почесним президентом ради «Чейз Манхетен Банк».

 Свою першу товариську гру «Баварія» провела проти земляків з клубу «Перший мюнхенський» і перемогла – 5:2. Поступово в новий клуб підтягнувся народ. FCBayernрозташовувався у районі Швабінг, де жили студенти, дрібні торгівці, службовці. Незабаром клуб став найкращим в місті. Однак для розвитку були потрібні кошти. 1 січня 1906 року «Баварія» до мюнхенського спортклубу, організації по тим міркам багатої. Однією з умов стала назва клубу. Так «Баварія» і стала червоною, отримавши прізвисько «ротхозе» - червоні штанці, або червонобрючники.

 У 1907 році у клубі було декілька дорослих і близько сотні юнацьких і дитячих команд. З’явилось власне поле. У матчі відкриття 15 жовтня 1907 року були розбиті сусіди з «Ваккера» - 8:1!

Військова команда

 Success from the OutsetУ 1913 році президентом клубу став 29-річний Курт Лаундауер. «Баварія» уже була помітним учасником південно німецьких першостей, однак до величі було ще дуже далеко.

Першість Німеччини проходило по складній багато східчастій схемі: щоб потрапити до чвертьфіналу, потрібно було виграти баварський чемпіонат (а іноді спочатку і південно баварський), потім перемогти у південно німецькій гонці. На місцевому рівні «Баварія» виступала досить успішно – 13 перемог до 1933 року, однак у чемпіонаті землі Баварії перемог було лише дві (у 1910 і 1911 роках), а перший вихід н національний рівень датується лиш 1926 роком. Монстрами в ті роки на півдні були «Карлсруе», «Фюрт» і «Нюрнберг».

 Під час Першої світової війни Ландауер і майже усі футболісти пішли на фронт. В сезоні-1915/16 за рахунок молодіжки «Баварія» стала чемпіоном Південної Баварії. Але в кінці розіграшу скарбник клубу  констатував: «В касі залишилось 93 пфеніга».

 Після війни футбол у Німеччині отримав новий план розвитку. Провідних гравців влаштовували на хороші роботи, та й на деяк порушення дивилися крізь пальці. Курт Ландауер повернувся з війни лейтенантом та орденоносцем. У 1919 році він затіяв організаційні перетворення: запросив до команди Вільямса Таунлі, ввів страховку для гравців на випадок травми, добував кошти н утримання юнацьких команд. 

 1957 DFB Pokal ChampionsКолишній нападник «Блекберна» Таунлі сповідував стиль, що називали «шотландським», - комбінаційну, швидку гру, що основана на постійному контролі м’яча. Його наступником став угорець Дорі Кюршнер, який робив ставку на техніку і якісь володіння м’ячем.

 В сезоні-1925/26 «Баварія» нарешті виграла чемпіонат Південної Німеччини. ДО цієї перемогу її привів шотландський наставник Джим Макферсон, додавши до «дунайського стилю» Кюршнера фізпідготовку і швидкість. Центральний нападник Йозеф Пьоттінгер згадував: «Ми з м’ячем бігли швидше, ніж наші суперника без м’яча!» Успіх святкували бурно і, не встигнувши отямитись, програли у першому ж матчі німецької першості «Фортуне» із Лейпцига – 0:2.

Два роки по тому «Баварія» знову грала у чемпіонаті Німеччині. «Ваккер Халее» був обіграний на виїзді – 3:0. У чвертьфіналі перемогли «Кельн Зульц-07» - 5:2. У півфіналі на баварців чекав «Гамбург». Усі передчували дуель двох форвардів збірної Німеччини – мюнхенця Пьоттінгера і нападника «Гамбургу» - Хардера. Перший відкрив рахунок, другий зрівняв. Вперше з’ясувалося, що у воротаря «Баварії»  перелом пальця. В ворота став захисник мюнхенців Куттерер. Підсумок – 8:2 на користь «Гамбурга».

Перша перемога

 У 1932 році командною керував австрієць Ріхард Домбі. В п’яте поспіль взята першість Баварії. Південно німецький чемпіонат проводився у двох групах з фіналом. Свою групу «ротхозе» виграли. Фінал у Штутгарті проти франimages?q=tbn:ANd9GcQyIado0b5rXEN1X2flBFmv5Nvfp62_iDPJQg8uBIYamWAbz6Rd&t=1ктуфуртського «Айнтрахта» виявився бойовим. На 80-й хвилині при рахунку 2:0 на користь «Айнтрахта» на поле вибігли розлючені фани мюнхенців. Суддя, не призначевший у другому таймі що найменше  два пенальті у ворота «Франкфурту», сховався, і матч не дограли. Перегравати його тож не стали, оскільки по регламенту обидві команди все одно проходили у загально німецький розіграш.

 Там «Баварія» спочатку переграла «Мінерву-93» з Берліну - 4:2, а згодом у Лейпцизі – «Поліцай Хемнітц» - 3:2. У півфіналі в Мангеймі був обіграний «Нюрнберг» - 2:0. У кожному із цих матчів бо дай раз збивав Оскар Рор, який перейшов до «Баварії» у 1930-у році в віці 18 років.

Показова історія героя чемпіонського союзу 1932 року Оскара «Оссі» Рора. 20-річний форвард «Баварії» і збірної не був ні євреєм, ні комуністом. Він хотів лише грати у футбол та заробляти цим собі на життя. Після фактичного розвалу «Баварії» влітку 1933 року Рор перебрався до швейцарського «Грасхоперс», згодом виступав у Франції за «Страсбур». У Німеччині ім’я Рора було офіційно проклято – «він продався за кордон»! У листопаді 1942-го Рора заарештували у Франції і відправили до концтабору. Там би він і згинув, але Рора згадав високопоставлений вболівальник. Табір замінили відправленням на Східний фронт.

  • У фіналі чекала нова зустріч з «Айнтрхтом». Гра відбулася 12 червня у Нюрнберзі, де більшість із 55 тисяч вболівальників підтримували «Баварію». На 35-й хвилині Рор з пенальті відкрив рахунок. Ще у першому таймі через пошкодження залишив поле захисник «Баварії» Нагельшмітц. І після перерви капітану мюнхенців Конні Хайдкампу  прийшлося відбиватися за двох. Незабаром склади вирівнялися через травму гравця «Айнтрахта». Другий м’яч забив Друмб на 75-й хвилині. Все! FCBayern вперше став чемпіоном Німеччини.

 

Соціально чужі або політично ненадійні

 30 січня 1933 року до влади прийшли «коричневі». Єврею Курту Ландверу довелося залишити клуб вже 22 березня. Емігрував до Швейцарії тренер юнацьких команд Отто Беєр. Повернувся до Австрії тренер чемпіонської основи Ріхард Домбі. На посту головного тренера його замінив учитель фізкультури Хайнц Таухерт.

 Через 5 років в листопадову «криштальну ніч» Курт Ландауер був заарештований і відправлений до концтабору Дахау неподалеку від Мюнхену. На щастя, його звільнять як ветерана Першої світової, заслуженого офіцера. Трохи пізніше він перебереться до Швейцарії.

 З приходом до влади фашистів почалося розділення клубів на улюбленців та ізгоїв. НСНРБ підтримувала «народні» клуби – але ж партія-то «арбайтен», тобто «робоча»… В Мюнхені таким клубом називали TSV-1860, а не «Баварію», яка завжди підкреслювала свою аполітичність.

1957pokal action

Цінні гравці, як і раніше залучалися до збірної, підкидали праву руку в нацистському привітанні, а фотографія «баварця» Якова Штрайтле, дебютанта 1939 року, потрапила на обкладинку футбольного журналу.  Але різниця у ставленні до двох мюнхенських клубів була помітною. Наприклад, гравців і членів TSV-1860 забирали тільки у «Трудовий фронт», для «ротхозе» ж була уготована армія.

 images?q=tbn:ANd9GcTLBI6jfJYAEMVAZAaZvZf3mkNUM29ZHP4u_nbi-znQBjcFiT1y&t=1Фінансування було мізерним. До кінця 1943 року пішли розмову про «голодну» смерть клубу. Тільки завдяки двом членам клубного правління – Антону Фе і Карлу Хьотцлю вдалося вижити. У першого була м’ясна лавка, а у другого – продуктовий магазин.

 Останній матч часів Другої світової війни на території Німеччини відбувся у Мюнхені 23 квітня 1945 року: «Баварія» - TSV-1860 – 3:2. За декілька годин до гри баварці похоронили загиблого під час повітряного нальоту товариша по команді Віттманна. На фронті із гравців першої команди загинули Йозеф Бергмаєр і Франц Крумм, були й скалічені, потрапивши до полону. Для Німеччини наступило гірке похмілля.

Великий поштовх

  У 1958-у в юнацькій команді «Баварії» почав тренуватися хлопчина з Ацінга – 14-річний воротар Зепп Маєр, якому було призначено стати рекордсменом «Баварії» по кількості зіграних матчів, проведених за клуб. Іншим придбанням, цінності якого не міг тоді представити ніхто, був перехід в команду молодших юнаків 13-річного племінника одного з запасних гравців славного сезону 1932 року Альфонса Беккенбауера – Франца. Недовго залишилось чекати і появу третього гравця великої баварської осі – Герда Мюллера.

 28 липня 1962 року на з’їзді DFB було прийнято історичне рішення про заснування з сезону-1963/64 бундесліги і введення професійного статусу гравців.  

 1962 рік став переломним і для «Баварії». Ще до рішення про заснування бундесліги був обраний новий президент клубу – 49-річний Вільгельм Нойдеккер. На цьому посту він пробуде 17 років і зробить з «Баварії» луб світового рівня. Підприємець з сильним характером і бульдожою хваткою (Зепп Маєр назвав його «самодержцем»!) зробив кар’єру, пройшовши шлях від простого муляра до будівельного магната. До моменту приходу в клуб він уже був мільйонером. Новий президент вирішив зробити ставку на свою молодіжку. «Тільки важкою працею можна досягнути тривалого постійного успіху, - вважав Нойдеккер, - але ж підприємства, працюючі на великих кредитах надто нестійкі». Нойдеккер скасував різні синекури і почесні посади в клубі. Вивільнені кошти він направив н організацію нової адміністративної служби  і оплату технічного директора. Ним став Роберт Шван, колишній торговець овочами на мюнхенському ринку і страховий агент. Шван володів підприємницьким мисленням і відмінним організаторськими здібностями. Незабаром дует Нойдеккер – Шван справить переворот в управлінні футбольними клубами в Німеччині.

fcb_landesmeister468x345.jpg

«Баварія» першою почала першою виплачувати зарплатню та премії більше, ніж тоді було прийнято. В регіональній лізі стеля зарплати була 160 марок, «баварцям», вишукуючи лазівки, платили 400! Шван піклувався про культурний розвиток футболісті. Він вважав, що з них потрібно виганяти дух бідності, в якому росли майже всі футболісти. Гравці займалися англійською мовою, в походах жили в найкращих готелях, «вчилися, як себе вести».

«Не було б щастя, та нещастя допомогло»

 Місця в наступній бундеслізі розподілили наступним чином: по п’ять міст Півдню та Заходу, три – Півночі, два – Південному-Заходу і одне - Берліну. Враховувались результати за останні 10 років з акцентом на останні п’ять з них, а також наявність власного стадіону, відвідуваність тощо. Бажаючих набралось 46.

 Найбільш образили «Баварію». З зони Південь до БЛ ввійшли клуби, що зайняли 1, 2, 4, 5 – 6-е місця. «Баварію» завершивши сезон третьою, не взяли. Аргументи DFBбули такими: «одне місто – один клуб для початку», «стадіончик у вас не дуже»… Нойдеккер бушував, однак марно. Президент запросив нового тренера. Ним став відомий югослав Златко Чайковські. Він був тренером-демократом, але панібратства не дозволяв. Усі ігрові вправи він виконував разом з командою, благо умів багато чого.  

 У своєму першому сезоні  вивести команду в бундеслігу Чайковському не вдалося. Нойдеккер хлопців заспокоїв: «В наступний раз точно вийдемо, та ще й тут один непоганий хлопчина має під’їхати,я кого перехопили у земляків із TSV…» Так воно й вийшло.

«Ведмежа»

 Про існування молодого таланта знали усі навколишні клуби. Як мінімум, чули про його 180 голів у другій аматорській лізі. Герд мріяв грати так, як його кумир – нападник «Нюрнберга» і збірної ФРН, чемпіон світу 1954 року Макс Морлок. Але «Нюрнберг» цікавості до молодого таланта не проявив. А в TSV-1860 Мюллеру пропонували пограти ще рік у статусі аматора. Цим скористалась «Баварія», запропонувавши форварду серйозний по тим міркам контракт. Зарплатня Герда становила 160 марок плюс 400 на придбання меблів.

gerd-1.jpg

 Чайковському «Ведмежа», втім, спочатку не сподобався. Кинувши оком на фігуру новачка, Златко сказав: «Тільки штангістів тут не вистачало». При зрості 176 см у Мюллера були дуже короткі мускулясті ноги і міцний торс. «Важкоатлета» відправили до дубля.

  Сезон-1964/65 команда почала без Мюллера в основі. Після домашньої нічиєї в десятому турі проти «Вальдхофа» Нойдеккер сказав тренеру: «Мюллер має грати, він тільки-но за дубль три забив». Чайковський підкорився і в наступному турі випустив у Фрайбурзі Герда. «Ротхозе» перемогли 11:2, щоправда Мюллер відмітився… лише один раз. Однак в наступному турі з дев’яти м’ячів в ворота «Ульма» Герд забив уже чотири. Всього ж у тому сезоні на його рахунку 32 голи у 26 зустрічах. «Ротхозе» впевнено фінішували н першому місці. У перехідному турнірі з десяти голів «баварців» в п’яти іграх половина була на рахунку Мюллера. 


Открыть | Комментариев 19

Музыка : Триада - БУМ  Настроение : Fine    

Гарматка Бум.


 PuskasEmlekalbum.jpg

25 листопада 1953 року англійці проводили на старому «Уемблі» черговий товариський матч. Титул суперників – олімпійські чемпіони – не справляв на них великого враження. Особливо кумедним їм здавався «маленький товстун», який вийшов у складі угорської збірної на позиції інсайда. Але дві години потому 100 тисяч глядачів були змушені визнати, що стали свідками найсерйознішого фіаско англійського футболу.

 Вперше на «Уемблі» перемогла небританська команда, показавши інопланетний футбол. Рахунок 6:3 лише частково відбивав колосальну ігрову перевагу команди Густава Шебеша, яку з тих пір почали називати не інакше як «могутні мадяри» (MightyMagyars) або взагалі «магічні угорці» (MagnificentMagyars). А третій гол у виконанні «товстуна», який підошвою прокотив м’яч повз захисника і пробив з розвороту,  змусив публіку повірити, що перед нею – найкращий нападник усіх часів та народів.

Не футбольна зовнішність дурила багатьох. Присадкуватий, із товстою шиєю, і як правило, зайвою вагою, він ніколи не грав головою і до того ж був «одноногим». «Якщо я ударю правою, можу завалитися на землю», - іронізував він сам над собою. Зате його удар з лівою усі без виключення голкіпери вважали «вбивчим».

 Феномен Пушкаша з’явився не на пустому місці.  Якщо британці були футбольними учителями для всією Європи,  то угорці - найбільш вдумливими і старанними учнями. По континенту гриміла слава Імре Шлоссера, доктора Дьордя Шарошки, Дьюли Женгеллера, тренерів запрошували у найкращі клуби Італії, Австрії, Швеції, Іспанії, Югославії, щоб вони адаптували привабливий угорський стиль до місцевих умов. Дві світові війни обірвали два неймовірних злети угорського футболу. Після третьої катастрофи, яка прийшлась на розквіт кар’єри Пушкаша, збірна таки не вийшла на свій колишній «магічний» рівень. Але сам Пушкаш повернувся у футбол і заграв ще більш блискуче, ніж раніше.

 _42335319_ball_afp416.jpgФеренц Пурчельд Біро народився у Кишпешті (нині – район Будапешту) 2 квітня 1929 року. Його батько, змінив прізвище не тільки собі, а й усім членам родини, коли Ференцу - молодшому було 10 років, а після цього тренував «Кишпешт», куди і привів сина. Тоді клуб не мг прийняти гравця, молодшого за 12-річний вік, через це «Ечі» (хлопчина) спочатку грав під псевдонімом Міклош Ковач. Серед йогу друзів дитинства по тому «Кишпешту» був і майбутній хавбек «магічних мадярів» Йожеф Божик. Свій перший офіційний матч у чемпіонаті Угорщині Пушкаш провів у 16 років, а у 18 уже дебютував у збірній. Втім, по тим часам це не вважалось щось неймовірним.

 Після війни угорський футбол, як і інші галузі, вимушено перейшов на радянський шлях розвитку, але максимально ефективно використовував плюси соціалістичного господарства. «Кишпешт» був відданий під армійський початок, змінив назву на «Гонвід» і став базовим клубом збірної. Не усі були задоволені зміною вивіски. «Для мене, - казав Пушкаш, - моя рідна команда завжди залишався «Кишпешт». Усім футболістам було присвоєно армійські звання, що пізніше дало привід прозвати Пушкаша «галопуючим майором».

  «Гонвід» виграв 5 чемпіонатів Угорщини за сім сезонів, а Пушкаш чотири рази ставав найкращим бомбардиром. В сезоні-47/48 забив 50 м’ячів – більше всіх у Європі. Збірна не знала гіркоти поразок з червня 1950 року по червень 1954-го. Її капітан Ференц Пушкаш відкрив рахунок у фіналі Олімпіади-52 проти Югославії (2:0), оформивши дубль в останньому матчі Кубку Центральної Європи проти Італії на «Стадіо Олімпіку» (3:0). Англійці після 3:6 на «Уемблі» наполягли на реванші і в травні 54-го приїхали до Будапешту, але краще б вони цього не робили. В той день Англія потерпіла найнищівнішої поразки у своїй історії – 1:7, а Пушкаш знову відмітився дублем. Тренер дворазових чемпіонів світу Вітторіо Поццо ще у 52-му заявив: «Угорці стануть олімпійськими чемпіонами, обіграють Англію і будуть фаворитами наступного світового форуму». Його пророцтва збувалися один за одним.

Real Madrid legends Raymond Kopa, Hector Rial, Alfredo di Stefano, Ferenc Puskas and Francisco Gento

Перед дебютним поєдинком Ференца Пушкакша за «Реал», Мадрид

 У першим двох матчах чемпіонату світу у Швейцарії угорці забили 17 голів (три із них - Пушкаш) – 9:0 з Південною Кореєю і 8:3 із Західною Німеччиною. Щоправда наставник збірної ФРН Зепп Гербергер схитрив, не виставивши декількох основних гравців, а тим, хто вийшов на поле, дав установку грати максимально жорстко. На 58-й хвилині Вернер Лібріх грубим підкатом травмував Пушкаша. Дві неділі той не міг навіть тренуватися, але перед фіналом – знову проти ФРН – настояв на тому, щоб його випустили на поле. Братан Гренвілл згадує у своїй книзі, що з хворою щиколоткою Пушкаш грав ледь наполовину своїх можливостей. Тим не менше забив уже на 8-й хвилині, а ще раніше відмітився Золтан Цибор – Угорщина повела 2:0. 

 Gati_Gy_Puskas_Ocsi_W.jpgАле німці звершили фантастичний ривок. Вони були попереду за дві хвилини до кінця 3:2, коли Пушкаш знову відправ шкіряного у ворота Тоні Турека, після чого суддя на лінії Мервін Гриффітс підняв прапорець. У фіналах чемпіонатів світу лайнсмени помилялися і до Тофіка Бахрамова. Безпрограшна 32-х матчева серія збірної Угорщини перервалася у самий невідповідний момент.

 «Могутні мадяри» так і не стали чемпіонами світу. Наступну спробу обірвало повстання проти комуністичного режиму. Радянські танки ввійшли у Будапешт, факти про кровопролитні бої застали футболістів у Більбао, де «Гонвід» грав проти «Атлетика» у матчі Кубку європейських чемпіонів. Матч відповідь повели у Брюсселі, після чого організували, не дивлячись на ФІФА, благодійні турне по Італії, Португалії, Іспанії та Бразилії. Після цього хтось повернувся на Батьківщину, дехто залишився на Заході. В числі останніх залишився Пушкаш, за що був підданий дворічній дискваліфікації. Рік він прожив у Австрії, куди вивіз сім’ю (мати залишилась в Угорщині), потім перебрався до Англії. Коли строк покарання підбігав до кінця, потенційних роботодавців – «Ювентус» і «Мілан» - відлякнули вік та зріст форварда. Нереалізованим залишилось і бажання Джеммі Мерфі запросити Пушкаша в знекровлений мюнхенською трагедією «Манчестер Юнайтед». Отримати робочу візу в Англії тоді було куди важкіше, ніж зараз, а Пушкаш навіть не розмовляв на англійській. Декілька товариських матчів зіграв за каталонський «Еспаньйол», а потім на допомогу прийшов колишній знайомий по «Гонвіду» Еміл Естрайхер, який працював тоді у мадридському «Реалі».

 ferenc-puskas-300x350.jpgТи часом у соцлагері на ім’я Пушкаша  було накладено табу. Декількома роками пізніше, коли він був запрошений у збірну світу на матч, присвячений 100-річчю Англійської футбольної асоціації, радянський коментатор по ходу трансляції ні разу не проголосив його прізвища. Навіть у самій Угорщині його досягнення на протязі довгого часу замовчувались. В «Історії угорського футболу» Йожефа Хоффера, опублікованої в Будапешті у 1966 році, найкращим гравцем країни був названий Дьєрд Орт, а Пушкашу був відведений лише невеличкий абзац, в якому говориться про те, що Пушкаш, емігрував, втратив шанс стати першим угорцем, який зіграв 100 матчів за збірну. І це про гравця, який забив за національну команду 84 голи у 85 поєдинках, а за «Гонвід» - 358 в 349 матчах!

 А замовчувати було що! Пушкаш, якому «Реал» представив півроку на відновлення, скинув майже 20 кілограм і повернувшись на футбольне поле у 31 рік, у першому сезоні на «Сантьяго Бернабеу» забив 31 гол, зробивши чотири хет-трика. Його бомбардирські досягнення виглядали ще більш переконливо, ніж у «Гонвіді». Два по три в один рік «Барселоні», п’ять м’ячів – «Ельче», 20 або більше у кожному із перших шести сезонів. П’ять чемпіонських титулів, чотири рази володар Кубку Іспанії. В Мадриді його прозвали «Пушечка Бум», і особливо руйнівною ця зброя була у Кубку чемпіонів. Рекорд фіналів Пушкаш встановив  у 1960 році у Глазго у самому видовищному із них на очах 135 тисяч вболівальників. «Реал» виграв 7:3, а угорський бомбардир забив чотири м’ячі. Ще три – в фіналі-62 проти «Бенфіки». Всього на його рахунку 35 м’ячів у 39 матчах за «Реал» у єврокубках. У чемпіонатах Іспанії – 157 у 182 іграх. Подібною результативністю тоді не міг похвалитися ніхто, тепер же ці досягнення здаються неймовірними.

 Прийнявши іспанське підданство, Пушкаш зіграв і за збірну цієї країни на чемпіонаті світу  1962 року, втім, без особливого успіху. Іспанці виграли лише один матч із трьох і не вийшли з групи. Закінчивши грати, Пушкаш працював тренером на п’яти континентах з клубами і збірними 10 країн. У 1971 році вивів «Панатінаікос» у фінал Кубку чемпіонів, де програв «Аяксу» Йоганна Круйффа. Ні до, ні після грецькі клуби до таких вершин не добиралися.

stadium-puskas-ferenc-1.png

Стадіон імені Ференца Пушкаша, Будапешт 

 У 1981 році Пушкашу нарешті офіційно дозволили відвідати Угорщину. А в 93-у його запросили тренером Угорщини, з якою він провів лише чотири поєдинки. У 2000 році у Пушкаша була діагностовано хвороба Альцгеймера, а помер він від пневмонії у 2006-у. Перед тим як захоронити труну у база лиці святого Стефана, його пронесли через названий іменем Пушкаша стадіон (колишній «Непштадіон» - «Народний стадіон») на площі Героїв, де на честь великого футболіста був даний військовий салют. Вулиця Уйтемьоте була перейменована у вулицю імені Ференца Пушкаша. І все таки головні почесті він встиг отримати при житті. На батьківщині його визнали найкращим гравцем в історії угорського футболу, ФІФА присвоїла титул найкращого бомбардира сторіччя, а видання «Екіп» - найкращого футболіста ХХ століття.


Открыть | Комментариев 18

Музыка : Dj Аron Shpakovskiy - Рванина  Настроение : Няшне    

Derby della Madonnina


 Міланське дербі – одне із найважливіших  у світовому футболі. Не дивлячись на принципове суперництво між «червоно-синіми» і «чорно-синіми» клубами та їхніми вболівальниками, на ексцеси, які іноді трапляються під час поєдинків на стадіоні «Сан-Сіро», - це дербі залишається найбільш мирним і спокійним в Італії, і спортивні пристрасті нечасто виходять за межі розумного. Хоча почалося усе із справжнісінького банального мордобою. 

434a0700b2b2f477b4474c90f5de4749milan_v_inter.jpg

 Практично усі великі футбольні клуби пишаються історією свого походження. Особливо, якщо ця історія прихована у темряві років, апокрифів, артефактів і найдавніших «відкриттів». В більшості історій фігурує купка бідних, але досить впертих ентузіастів об’єднаних благородним проривом і великої ідеї. У тиффозі «Інтера» є особливий привід для гордості. «Нерадзуррі», можна сказати народилися в слідстві акту несправедливості, кинувши виклик людиноненависницькому нововведенню італійського футболу.

Анти - Епоха

 У 1908 році італійська федерація призвала клуби відмовитися від послуг іноземних футболістів. Ледь про це стало відомо, як значна частина клубу «Мілан» числом в 45 осіб на чолі з Джорджо Муджані і майбутнім президентом  Джовані Парамітьотті зажадали війни із бердовим циркуляром: «Грати всім, незалежно від п’ятого параграфу».

 Дебати в ресторані L’Orologioзакінчилися кулачним боєм. Незгодних, міцно побитих, виш вирнули геть. Ті плакати не стали і, навіть  не залікувавши толком побої, 9 березня 1908 року заснували FootballClubInternazionalediMilano. Муджані, який офіційно одержав посаду секретаря при першому президенті венеціанці Парамітьотті, придумав герб клубу – при чудно звиті букви FCIM, а також впровадили кольори команди – чорний, колір ночі, і синій, як небо. Пліткували, правда, що кольори нового клубу були обрані на честь забарвлення синяків, що прикрасили обличчя батьків «Інтера» після тієї достопам’ятної події…

 Почесний тягар капітана команди прийняв швейцарець Ернст Манктль. Але це не означало, що «Інтернаціонале» був спочатку створений як суто зарубіжний клуб, - серед засновників команди було багато італійців, які принципово покинули «Мілан»!

«Сан-Сіро» чи «Джузеппе Меацца»?

  Як правило, міланське дербі проходить на домашній арені обох клубів – муніципальному стадіоні імені Джузеппе Меацца (він же «Сан-Сіро»). «Мілан» постійно виступає тут з моменту створення арени. Цікаво, що в матчі відкриття «Сан-Сіро», який відбувся 19 вересня 1926 року, «Мілан» поступився гостям з… «Інтера» - 3:6. Домашньою ареною «Інтера» цей стадіон став у 1947 році, до цього чорно-сині проводили свої матчі на стадіоні «Арена Чівіка», що сильно постраждав від бомбардування під час війни. Вболівальники «Мілана» воліють називати стадіон його родовою назвою – «Сан-Сіро», оскільки Джузеппе Меацца, іменем якого назвали стадіон у 1979 році, був одним із найвідоміших футболістів в історії «Інтера», хоча й виступав деякий час за «Мілан».

 Як у чемпіонаті, так і в турнірах, згідно з регламентом яких переможець визначається по результатам двох поєдинків, наприклад, у розіграші Кубку Італії або гри плей-офф Ліги чемпіонів, одна із команд вважається номінальним «господарем», а друга номінальним «гостем». Єдиною відчутною перевагою приймаючої сторони є квота на квитки для тиффозі. Як правило, «господарі» отримують підтримку приблизно трьох чвертей стадіону.

1232278908_1245.jpg

«Сан-Сіро» aka «Джузеппе Меацца»

 Тож, відоме правило «голу в гостях» також працює. Так, у півфіналі Ліги чемпіонів сезону 2002/03 років, першому міланському дербі в історії Кубку чемпіонів, обидва матчі завершились нічиєю – 0:0 та 1:1. «Мілан» потрапив до фіналу завдяки, тому що другий матч він грав номінально «на виїзді» і таким чином забив гол «в гостях», хоча матч проводився на його рідному стадіоні.

Хто за кого?

 За історичними даними «Мілан» вважали клубом міського робочого класу і членів проф. союзів, серед яких було безліч трудових мігрантів з півдня Італії, тоді як за «Інтер» традиційно вболівали представники більш заможного середнього класу і буржуазії, переважно корінні міланці. Таке розділення вболівальників придавало суто спортивному суперництву деякі риси соціальної боротьби. Вболівальники «Інтера» зневажливо називали міланістів castiavit(що на міланському діалекті означає «викрутка», а також має значення «незграбний, простуватий»); це прізвисько містило натяк на переважно пролетарське походження вболівальників «Мілану» і одночасно на низький рівень їх освіти. В свою чергу, вболівальники «Мілану» називали прихильників «Інтера» прізвиськом bauscia(«хвалько», «фанфарон»).

 В останнє десятиріччя ХХ століття демографічна картина змінилася, дербі втратило своє соціальне забарвлення, особливо після того, як власник «Мілану» став консервативний медіа-магнат і політик, прем’єр міністр Італії – Сільвіо Берлусконі, лідер правоцентристської партії «Вперед, Італія», а «Інтер» отримав нафтопромисловця Массімо Моратті, відомий своїми лівими поглядами. Втім, до сих пір серед вболівальників «Мілану» переважають представники лівої частини політичного спектра, тоді як серед фанатів «Інтера» більше всього консерваторів і прихильників правих поглядів.

Історичне рівняння

  2464486777_13cdd1e5bc.jpgПершим міланським дербі був товариський матч, який відбувся 18 жовтня 1908 року у швейцарському містечку Кьяссо. Наступне виїзне дербі було зіграно тільки 29 червня 1969 року, коли команди зустрілись у Нью-Йорку на стадіоні «Янкіс». 14 серпня 2009-го «Мілан» і «Інтер» зіграли ще один матч у США, в межах товариського турніру в Бостоні. Решта зустрічей між міланськими командами незмінно проходили на стадіоні «Сан-Сіро».

 Спочатку більш досвідчений «Мілан» мав перевагу над «Інтером», але коли у 1930-х роках у «Інтері» зібралась міцна команда, за яку грали Армандо Кастелацці, Аттіліо Демарія і знаменитий Джузеппе Меацца, положення початку змінюється. На початку 1960-х років «Інтер» практично зрівнявся з «Міланом» і почав запекло конкурувати з ним за національні та європейські титули. На протязі 1960-х, 1970-х і на початку 1980-х перевагу як в особистому, так і в цілому в національних та міжнародних змаганнях уже мав «Інтер»; наприклад, він тричі виграв Міжконтинентальний кубок, найвищу нагороду у світовому футболі. Ситуація знову змінилася в кінці 1980-х, коли власником «Мілану» став Сільвіо Берлусконі. Червоно-чорні значно посилились і почали добиватись неабияких успіхів як у Серії А, так і на європейському рівні, відтіснивши «Інтер» на другий план.

 16 milan_INTER.jpgВ останні роки, багато в чому через скандалу з договірними поєдинками, після якого «Ювентус» і «Мілан» отримали серйозні покарання, на перші ролі в Італії знову вийшов «Інтер», який наздогнав у 2009 році сусідів по кількості «скудетто».

 Перехопили «чорно-сині» і в Derbydella Madonnina. Якщо з січня 2001-го по квітень 2005-го «Інтер» отримав лише одну перемогу при чотирьох нічиїх і дев’яти поразок (10 матчів Серії А і 4 – Ліги чемпіонів), то в останні роки ситуація різко змінилася. В трьох із п’яти сезонах команди строго одержували по одній перемозі, а в двох випадках «Інтеру» діставався весь куш: у сезонах 2006/2007 i 2009/2010 чорно-сині вигравали обидва дербі. В результаті теперішній реєстр офіційних матчів дає картину майже повної рівності.

Голландці та німці

 Другий період суперництва між міланськими клубами прийшовся на кінець 1980-х – початок 1990-х років, коли за «Мілан» грало знамените голландське тріо: Марко ван Бастен, Франк Райкаард, Руд Гуліт, а кольори «Інтера» захищала трійка німців: Андреас Бреме, Юрген Клінсманн, Лотар Маттеус. У цей період вдача частіше була на стороні представників Голландії. Збірна, за яку виступала міланська трійця, стала чемпіоном Європи у 1998-у. У тому ж році «Мілан» виграв «скудетто». А в наступних сезонах два рази поспіль (у 1989 і 1990) «Мілан» виграв Кубок чемпіонів, хоча перемогою в Серії А у 1989 році він поступився «Інтеру».

 Frank_Rijkaard_left_a_second_before_spitting_at_Rudi_Voller.jpgАпофеозом міланського суперництва тієї епохи можна вважати ситуацію на чемпіонаті світу 19990 року, який проходив саме в Італії. Обидві трійці зірок приймали участь у мундіалі у складі своїх національних команд, які вважалися фаворитами. Матч 1/8 фіналу ФРН - Нідерланди проходив 24 червня саме на стадіоні «Сан-Сіро», і вболівальники обох клубів дивилися на нього як на продовження протистояння між «Міланом» та «Інтером». Напружений та нервовий бій, під час якого Франк Райкаард був вилучений з поля за плювок у нападника німців Руді Феллера, закінчився поразкою голландців із рахунком 1:2; два німецьких голи, забитих Клінсманном і Бреме, вболівальники «Інтера» сприйняли як моральну перемогу свого клубу.

 Втім, після цього чемпіонату гегемонія «Мілана» продовжилася як в Італії, так і на європейській арені. Яскрава команда, яка перейшла з рук Арігго Сакі у клішні Фабіо Капелло, потускніла, зате стала на якийсь час просто непереможною. В сезоні 93/94 «Мілан» не одержав ні однієї крупної перемоги у чемпіонаті. Але й ні одного серйозного конкурента в боротьбі за титул на своєму шляху не виявив. А після цього завоював свій п’ятий Кубок чемпіонів, прагматично і холоднокровно вбивши в фіналі романтичну «Барселону» з рахунок 4:0. Взагалі, під керівництвом Капелло «Мілан» три сезони поспіль доходив до вирішальної стадії в Лізі чемпіонів. У 93-у році поступившись «Олімпіку» із Марселя. У 95-у – «Аяксу». Обидва рази по 0:1. Але це вже інша історія…

Апофеоз червоно-чорної гегемонії

  Inter_-_Milan_0_-_6.jpgНа початку ХХІ століття двічі на протязі трьох сезонів міланські клуби зустрічалися в плей-офф Ліги чемпіонів. На весні 2003-го «Мілан» пройшов сусідів у півфіналі за рахунок «умовно домашнього голу» (0:0 і 1:1) і став після цього переможцем турніру. Через два роки жереб знову звів дві міланські команди у чвертьфіналі найпрестижнішого турніру Європи. Перша зустріч, у якій номінальним господарем поля був «Мілан» завершилася перемогою господарів – 2:0 (м’ячи забили Яп Стам і Андрій Шевченко). Матч відповідь, що відбувся 12 квітня 2005 року, придбав сумну відомість. Перший тайм закінчився при рахунку 1:0 на користь червоно-чорних (гол знову на рахунку Шевченко). У другому таймі, після того як арбітр Маркус Мерк не зарахував гол у ворота «Мілана» Естебаном Камбьяссо, на основі 6a00e54ef2975b88330120a533d038970b-500wiнеочевидного порушення правил проти воротаря міланців Діди, а після цього вилучив з поля за суперечку, вболівальники «Інтера», розсерджені рішенням судді, почали кидати на поле піротехніку, пляшки й інші предмети, запускати сигнальні ракети. Одна із ракет влучила у праве плече Діди. Мерк зупинив гру, після півгодинної перерви, під час якого були викликані пожежники, щоб прибрати з поля палаючі петарди, матч був відновлений. Діду, який отримав кровотечу і опік першого ступеня і не міг продовжити гру, у воротах «Мілана» замінив Аббьяті.  Однак, уже через півгодини на поле знов полетіли пляшки та петарди, арбітр достроково завершив матч.

 Рішенням УЄФА у цьому матчі було присудження «Інтеру» технічної поразки із рахунком 0:3. Також клуб був оштрафований на 200 000 євро (найбільший штраф в історії УЄФА), і свій перший домашній матч у рамках Ліги чемпіонів зіграв при пустих трибунах.

Реванш «нерадзуррі»

 _41027025_seedorf.jpgВболівальники «Інтера» дочекалися історичного повороту в 2006 році, коли в результаті скандалу з договірними матчами чемпіонський титул був відібраний у «Ювентуса» і переданий «Інтеру». У 2007 році «Інтер» отримав «скудетто» уже за рахунок власної відмінної гри, видав безпрецедентну серію із 17 перемог (заради справедливості відмітимо, що «Ювентус» у тому сезоні грав у Серії Б, а «Мілан» почав чемпіонат, маючи мінус 8 очок). Перше міланське дербі того сезону, що було зіграно 28 жовтня 2006 року, преса назвали одним із най видовищніших в історії. Після першого тайму «Інтер» був попереду із рахунком – 3:0 завдяки голам Креспо, Станковіча і Ібрагімовича. На початку другого тайму «Мілан» скоротив відставання після удару Кларенса Зейдорфа, на що «Інтер» голом Матерацці на 68-й хвилині. Однак одразу ж після цього Матерацці отримав другу жовту картку за занадто бурну радість. Отримавши числову перевагу, «Мілан» штурмував ворота «Інтера» до самого фінального свистка і зумів забити два м’ячі на 76-й (Джилардіно) і 90-й (Кака). Однак, на те щоб відігратися у «россонері» не вистачило часу.

  У двох наступних чемпіонатах команди обмінювалися перемогами, але умовна нічия в дербі все таки була на користь «Інтера» Але ж саме він виграв «скудетто». А в сезоні 2009/10 чорно-синіперемогли обидва рази – 4:0 та 2:0, після чого деякі тиффозі «Інтера» заявили: ганьбу 2001-го змито. Так, тоді «Інтер» потерпів від «Мілан» най ганебнішу поразку не тільки в історії дербі, але й в загалі в історії своїх виступів у Серії А. Однак в другому дербі того сезону була нічия, і «Інтеру» вдалося набрати хоча б одне очко. А «Мілану» на 0:6 (нехай і в двох зустрічах) відповісти поки що нічим. «Россонері», звичайно знайдуть як і коли, але ж історія великого клубу продовжується.

 


Открыть | Комментариев 6

Музыка : "Mazurek"  Настроение : Doskonale    

Ekstraklasa.


Хоча збірна Польщі двічі була призером чемпіонатів світу і вигравала олімпійські ігри, чемпіонат цієї країни ніколи не був прикладом для наслідування, навіть у східній Європі. Найкращі гравці їхали в більш багаті зарубіжні клуби - так було завжди і в роки комуністичного правління, в останні ж роки цей від’їзд прийняв зовсім масовий характер. Не дивлячись на те, що польські клуби почали виступати в єврокубках з моменту їх створення, лише одному з них – «Гурніку» (Забже) - вдалося зіграти в фіналі Кубка кубків-1969/70. А в Кубку УЄФА, успіхи в якому (при колишньому форматі турніру) вважалось мірилом сили національних ліг, Польща була представлена лише у чвертьфіналі - і всього двічі. В нинішній таблиці коефіцієнтів УЄФА вона займає місце в третьому десятку.

Початок союзу

 Orange_Ekstraklasa.jpgПольський футбольний союз (Polski Związek Piłki Nożnej) був утворений 20 грудня 1919 року. Навесні 1920-го, через рік з невеликим після проголошення незалежності, почався футбольний чемпіонат. На перших порах проведення турніру вимагало немалих зусиль, оскільки різні області Польщі входили в склад трьох держав. Не існувало навіть прямого залізничного сполучення між найкрупнішими містами – Варшавою, Краковом, Львовом, Вільно, Познанню. Крім того, з моменту створення незалежної держави Польща була залучена в військові територіальні конфлікти з суміжними країнами. Тим не менш, чемпіонат стартував. Передбачалося, що спочатку будуть виявлені чемпіони п’яти регіонів, які потім і розіграють першість. Однак провести заплановані матчі вдалося тільки в західних областях. Влітку 1992 року війська Червоної Армії підступили до Варшави, і турнір залишився незавершеним.

 Повернення до спокійного життя після численних війн пробудило у населення величезний інтерес до спорту, і уже через рік, після підписання Ризького мирного договору, футбольний чемпіонат, нарешті, був проведений, причому за первісною схемою. Регіональними чемпіонами стали «Краковія» Краків, ЛКС «Лодзь», «Варта» Познань, «Погонь» Львів і Полонія «Варшава». В фінальній кульці домінувала «Краковія», яку вів за собою легендарний форвард Юзеф Калужа, саме він став найкращим снайпером з 9 забитими м’ячами. Краківська команда виграла 7 матчів із восьми. Друге місце зайняла «Полонія», на третьому опинилася «Варта» - єдина, кому вдалося зіграти в нічию з чемпіонами.

Реформа

  Аналогічним чином розігрувався чемпіонат і в наступні роки, при чому список учасників розширювався завдяки приєднанню до країни нових областей. В цей період  домінувала львівська «Погонь», яка виграла чотири чемпіонства за п’ять років. Виключенням став 1924 рік, коли національний турнір, з метою кращої підготовки до Олімпійських ігор в Парижі не проводився взагалі.

 В грудні 1926 року клуби виступили з ідеєю утворення єдиної ліги, бо схема була занадто громіздкою. Примітно, що футбольний союз спочатку був категорично проти. Але при підтримці декількох генералів – учасників травневого перевороту 1926 року, які мали величезний вплив в усіх сферах суспільного життя. Футбольна ліга була таки затверджена 1 березня 1927 року. У неї вступили усі клуби крім «Краковії», чий президент Едвард Центаровскі був одночасно і президентом футбольного союзу. Перший чемпіонат ліги виграла краківська «Вісла», однак деякий час по тому її чемпіонство визнали легітимним. Футбольний союз був зацікавлений саме в такому результаті, оскільки в ті роки протистояння «Вісли» і «Катовіце»: мало національне забарвлення. Каттовицьку команду підтримувала німецька меншість (власне, її назва і вимовлялася відповідно з німецькою назвою міста – «Каттовітц»), галицьку – практично уся Польща. У центральному поєдинку чемпіонату при явно необ’єктивному суддівстві «Вісла» перемогла на виїзді 2:0. Заради справедливості варто відмітити, що краківяни  перемогли і в першому, домашньому матчі 3:0.

З Кракова – в Хожув

  «Вісла» стала чемпіоном і в наступному сезоні, не дивлячись на закінчення бойкоту «Краковії». А ось каттовицька команда покотилась до долу. У 1929 році вони взагалі вилетіла у регіональну лігу, для того щоб уже не повернутися назад. При Третьому рейсі клуб виступав у німецьких турнірах, а в 1945 році припинив своє існування.

  Четвертою команду, що перемогла у чемпіонаті Польщі стала познанська «Варта», якій вдалося, та й то з натяжкою похитнути гегемонію Кракова. Ще двічі святкувала перемогу у чемпіонаті «Краковія», а у 1931 році «Гарбарнія» стала першим чемпіоном, що не мала у складі свого вихованця.

 Після цього на перші ролі вийшов «Рух», де блищали Теодор Петерек, Герард Водаж і Ернест Валімовські – їх до сих пір вважають одною із найсильніших атакуючих ліній в історію польського футболу. Ліга була поступово скорочена до 10 команд (у 1928-му було 15), траплялися і інші реформи; але «Рух» майже незмінно став кращим – п’ять чемпіонських титули за шість років. Тільки у 1937-му році його гегемонію несподівано перервала «Краковія», дебютант еліти. «Рух» стояв першим у турнірній таблиці 1 вересня 1939 року – у чемпіонаті в той час була перерва, що була пов’язана із товариськими матчами збірної. Наступні матчі мали відбутися 10 вересня. Однак замість декількох днів Ії довелося чекати цілих сім років.

Orange_Ekstraklasa_2007-2008.png

Футбольна мапа чемпіонату Польщі.

Після військові гримаси

 ecwcf1970.JPGВійна і її результати перекроїли межі Польщі. До радянської Литви відійшло Віленське воєводство, радянським став і Львів, один із головних центрів польського футболу 20-30-х років. Гравці і наставники львівських клубів «Погонь», «Чарні», «Лехія» перебралися на захід країни, де були в числі засновників нових клубів: «Полонія» Битом, «Одра» Ополе, «Погонь» Щецин. Після двох «половинчастих» сезонів в 1948 році, нарешті, був розіграний нормальний чемпіонат в два кола з участю 14 команд і навіть з золотим м’ячем. Дві краківські команди фінішували з однаковою кількістю очок, а «Краковія» була сильніша в особистих зустрічах (2:0, 1:1). Вона ж перемогла і в вирішальному поєдинку – 3:1, таким чином вона стала першим повноцінним чемпіон у після військовий час.

 Сезон 1951 можна назвати унікальним не тільки в польському, а й у світовому футболі: чемпіоном була проголошена команда, що зайняла шосте місце. У тому році відновився – через чверть століття – розіграш Кубку Польщі (першим володарем трофею була проголошена «Вісла»). З воістину соціалістичною гігантоманією до розіграшу було залучено 7716 команд (по неофіційним даним). Але головне не це – саме володарю кубку присвоювалося чемпіонське звання. Перемігши в фіналі у «Вісли» 2:0, його отримав «Рух»,хоча у першості ліги він зайняв лише шосту позицію, відставши від переможця - тієї ж «Вісли» - на 9 очок. До речі, саме володар Кубку (варшавська Гвардія) представляв Польщу у першому розіграші Кубку європейських чемпіонів.

  Майже всі значимі успіхи польського футболу – як збірної, так і клубів – приходяться на першу половину 1970-х. «Гурнік» дійшов до фіналу Кубка кубків, послідовно вибивши із турніру «Олімпіакос», «Глазго Рейнджерс», «Левскі-Спартак», а у півфіналі – по жеребу після трьох нічиїх (1:1, 2:2, 1:1) – Рому. В вирішальному поєдинку, «шахтарі» поступилися «Манчестер Сіті» - 2:1. В тому ж сезоні (1969/70)варшавська «Легія» зіграла у півфіналі Кубка чемпіонів. У 1970-і чвертьфіналу Кубку УЄФА дістались «Рух» і «Сталь» (Мелець). 

Відрив лідерів

  «Рух» підтвердив чемпіонські повноваження і в 1952 (матчі проводилися у двох групах з подальшим суперфіналом: «Рух» - «Полонія» - 2:2 (через хуртовину матч був призупинений і оголошений товариським, 7:0, 0:0 ) , і в 1953 роках. Пізніше саме хожувська команда стала першим десятикратним чемпіоном Польщі – вона домоглася цього рубежу у 1968-му. До цієї пори, її успіх вдалося повторити тільки «Гурніку» та «Віслі». Крім них, до числа найтитулованіших  клубів в історії польського футболу варто віднести «Легію», що виграла 13 Кубків, а в останнє десятиріччя ще й познанський «Лех».

 На початку 60-х у чемпіонаті знову почало грати 14 команд замість 12, а у 62-у був здійснено перехід на схему «осінь - весна». Укорочений весняний чемпіонат знову увінчався суперфіналом – тепер уже битомська «Полонія» перемогла у «Гурніка» 4:1, 1:2. Але після цієї поразки «Гурнік» окупував трон всерйоз і надовго. Рекордна чемпіонська серія продовжувалася п’ять років, кожен турнір шахтарська команда закінчувала з солідним відривом. Ще один рекорд – особистий – встановив нападник «Гурніка» Влодзімеж Любанські, який чотири рази поспіль ставав найкращим бомбардиром чемпіонату.

Нова економіка

  Починаючи з сезону1973/74, перша лігарозрослася до 16 команд. В ці роки вперше стали чемпіонами «Сталь» (Мелець), «Шльонськ» (Вроцлав),  «Шомберкі» (Битом).  Втім, вирівнювання сил пояснюється ще й і тим, що всі ведучі гравці збірної після чемпіонатів світу 1974 і 1978 років відправилися за рубіж: Любанські і Гжегож Лято – в «Локерн», Роберт Гадоха – в Нант, Казі меж Дейна – в «Манчестер Сіті», Ян Томашевські  - в «Беерсхот», Хенрик Касперчак – в «Мец», Анджей Шармах – в «Осер», Владислав Жмуда в «Верону». Нарешті, зірка уже нового покоління Збігнев Бонєк удостоївся запрошення до туринського «Ювентусу», але і за цей, і за всі попередні трансфери гроші отримували не клуби, або, вірніше, не тільки клуби. Власне, і гроші були, по теперішнім міркам не такі вже й великі: трансфер Бонєка із людзеньського «Відзева»  коштував менше двох мільйонів доларів США.

 Зовсім погано стало з настанням посткомуністичної ери. Їхати почали всі повально. Розпалася яка-ніяка, але струнка система футбольного господарства. Формула проведення чемпіонату постійно змінювалася, клуби банкрутували. Останнім успіхом був вихід «Легії» в чвертьфінал Ліги чемпіонів в сезоні 1995/96, при тому, що варшав’янам виразно повезло з групою і розкладом – з двома перемога вдалося зайняти другу сходинку турнірної таблиці. Через рік «Відзев» став в груповому етапі третім, при цьому відставши від другого місця на 9 пунктів, і більше польські команди ні разу не проходили далі кваліфікаційних раундів.

Жорсткіше ніж в Італії

 Одна із головних проблем польського клубного футболу – радикальний характер фанатів. У фанатського руху багата історія, у ньому, як ніде, багато елементів субкультури неофашизму. Невід’ємною частиною якої є невиправдана та не обмежена жорстокість. Перші масові побоїща відносяться ще до рубежу 1970-80-х років (в результаті бійки на фіналі Кубка-1980 «Легія» - «Лех» в Ченстохові більше 100 людей було поранено і один заколотий ножем). Але якщо спочатку в країні було лише декілька «бригад», то в останнє десятиріччя фанатські «фірми» з’явилися майже  кожному місті. Футбольна влада занадто пізно перейнялася цією проблемою, і навіть жорстокі закони, що були прийняті в серпні 2009 року (5 років позбавлення волі) навряд чи можуть її вирішити.

POLISH_SM.JPG

фанати познаньського «Леха» перед виїздом до Дніпропетровська

 На початку 2000-х  єдиним – по суті, а не по назві – професійним клубом в країні була краківська «Вісла», яка в 1980-90-х роках двічі  вилітала із першої ліги, а в ХХІ столітті виграла шість чемпіонатів із десяти. Втім, результати багатьох турнірів визивають сумніви, бо якраз у ці роки в Польщі розгорівся корупційний скандал – найкрупніший за всю історію європейського футболу.

 43.jpgПерша справа прогриміла ще на фініші сезону 1992/93. Претенденти на чемпіонство – «Легія» і «ЛКС» (Лодзь) – свої останні матчі виграли, 6:0 (у Вісли) і 7:1 (у познанської Олімпії), цю гру судив майбутній президент футбольного союзу Міхал Лісткевич. Обидва результати були анульовані, а чемпіоном проголосили познанський «Лех». Тоді закулісну боротьбу признали «відрижкою старого побуту», але далі договорняки почали множитися у геометричній прогресії.

 В кінці кінців, за справу взялась влада. Під підозру потрапили десяток матчів. В тому числі – найрезультативніший фінал Кубку Польщі: «Аміка» (Вронкі) – «Алюмінієм» (Конін) – 5:3 (1998 рік), де велику кількість голів забезпечили, ті гравці, що отримали хабара. Було арештовано більш ніж 200 арбітрів, тренерів, гравців і функціонерів, включаючи футбольних високо посадовців.  Восени 2008-го міністерство спорту скинуло керівництво футбольного союзу, на чолі із Листкевичем і призначило тимчасову адміністрацію. ФІФА, та УЄФА, звісно ж, тут же пригрозили вилученням усіх польських команд від усіх міжнародних турнірів і не привели загрозу у виконання лише по причині, що не хотіли лишатися господаря Євро-2012. Тільки через рік новим президентом союз був вибраний Гжегож Лято, але ще до цього у результаті «чищення» вісім клубів, у тому числі й чемпіон Польщі 2006/07 «Заглембе» (Любин), піддалися штрафам, зняттю очок і переводу у нижчій – деякі навіть на дві щаблі в низ. При цьому, багато хто вважає, що ці покарання – не останні, і викорінювати корупцію із польського футболу доведеться ще довго.


Открыть | Комментариев 10

Музыка : «You’ll Never Walk Alone» - «Z-cars»  Настроение : Fine    

Merseyside derby.


 Вболівальники «червоних» люблять казати, що в їх місті існує дві команді – «Ліверпуль» та його дубль.  На це представники «синіх» згадують, що «Евертон» грав в чемпіонаті ще в ту пору, коли «Ліверпуля» ще не було і в проекті. Це історичний факт, оскільки «Евертон» був у числі клубів, які ввійшли в футбольну лігу для проведення першого чемпіонату Англії ще в 1888 році, тобто за чотири роки до народження «Ліверпуля».

Жадібний Хоулдінг

 everton-liverpool-fans.jpg«Евертон» виник у 1878 році з благословенням методистської церкви і при її безпосередньої участі. Священик церкви Святого Домінго, що розташована в ліверпульському районі  Евертон, заохотив парафіян до крикету і навіть створив команду. Але в крикет можна було грати лише влітку. Для зимової пори отець Чемберс обрав футбол. У 1878 році при церкві був створений футбольний клуб «Святий Домінго», що швидко завоював популярність в районі. В клуб потягнулися прихожани з інших церков і незабаром довелося змінювати його назву на «Евертон».

 Створення «Ліверпуля» тісно зв’язано із «Евертоном». Справа у тому, що з 1884 по 1892 рік «Евертон» проводив свої поєдинки на стадіоні «Енфілд». А потім власник стадіону і президент «ірисок» Джон Хоулдінг раптом вирішив підвищити орендну платню на 150 фунтів, що для клуба виявилось неприйнятним. Хоулдінга звільнили, а клуб переїхав з «Енфілда» на стадіон «Міер Грін», який пізніше перейменували на «Гудісон Парк».

 Жадібний Джон Хоулдінг зрозумів, що від порожнього «Енфілда» толку ще менше, ніж від скупого «Евертона», а тому й став ініціатором створення нового футбольного клубу – «Евертон Атлетик». В суді йому пояснили, що двом «Евертонам» не бувати. Так з’явився «Ліверпуль». Вболівальники синіх до сих пір жалкують, що у 1892 році у клубу не знайшлося 150 фунтів. Знайшли б гроші і не було б ніякого «Ліверпуля».

Прізвиська 

«Евертон»

«Thetoffees»(«іриски»). Стало синонімом «Евертона»після переїзду на «Гудісон Парк». По одній із версій, пов’язано з кондитерською лавкою. Поблизу нового стадіону розташовувалася лавка Mother Noblett’sToffeeShop. Особливим успіхом користувалися її м’ятні іриски «Евертон Мінт», якими зазвичай запасалися вболівальники, перш ніж піти на стадіон. Іноді в день матчу господарі магазину роздавали солодощі безкоштовно. Крім, того кондитерський дім надавав приміщення для проведення засідань правління клубу.

«Thе BlackWatch»(«Чорна варта»). В певний момент своєї історії «Евертон» грав у чорній формі. Також «чорною вартою» називали відомий шотландський військовий підрозділ.

«TheBlues» («сині»). С 1901 року «Евертон» грає у синій формі. Звідси прізвисько – «сині».

«ThePeoplesClub» (В одному із перекладів – «народна команда») – так, занявши пост головного тренера команду назвав Девід Мойес. 

«Ліверпуль»

«TheReds» («червоні»). З 1894 року «Ліверпуль» традиційно грає у червоно-білому. При цьому перші два роки форма «червоних» майже повністю копіювала кольори «Евертона». Було ще одне виключення – у 1964 році легендарний Білл Шенклі вирішив одягнути гравців повністю у червону форму.  

«TheMerseysides» («мерсесайдці»). Географічне прізвисько. Недалеко від домашнього стадіону «Ліверпуля» протікає річка Mersey(Мерсі). По великому рахунку, мерсесайдцями вправі вважати себе і «сині», однак в більшій степені прізвисько закріпилось за «Ліверпулем».

Червоно-синя сім’я

 milk+cup+final+1984+replay++++liverpool+v+everton.jpgІронічні переклички добре ілюструють відносини між клубами. Мерсисайдське дербі не йде ні в яке зрівняння із шотландською дуеллю, Old firm derby  «Селтика» та «Рейнджерс». Більш того, в Англії ліверпульські поєдинки називають товариськими дербі (TheFriendlyderby). В першу чергу через те, що більшості сімей нерідко замішані вболівальники як «червоних», так і «синіх». Це взагалі одне із нечисленних дербі, сенс якого не зводиться до се грації між вболівальниками. Важко уявити подружжя або взагалі членів італійської сім’ї, вболіваючих хто за «Мілан», а хто за «Інтер».  В Ліверпулі подібний симбіоз в порядку речей. Ніхто не дивується, бачачи прихильників обох команд, що сидять поруч під час матчу. Пам’ятний фінал Молочного Кубку (The Milk Cup, він же Кубок англійської ліги) 1984 року на «Уемблі». Мало того, що стадіон зібрав 100 000 чоловік, так вони ще й перемішалися майже на усіх секторах, в результаті створивши лихий заміс із клубних гімнів і речівок.

Підстав для настільки миролюбної політики в відносинах досить. Стадіони клубів знаходяться на півночі міста на відстані близько кілометра. Їх розділяє лиш зона «Стенлі Парка». Як і було сказано, «Евертон» грав на «Енфілді». Сьогодні між «червоними» і «синіми» немає ніяких географічних, політичних, соціальних або релігійних протиріч. Спроба нав’язати сторонам релігію була, але провалилася. В 1950-х і 60-х «Евертон» вважався католицьким клубом. В першу чергу через успішну гру ірландців Томмі Веллінгтона,  Пітера Фарелла і Джима О’Ніла. Біля керма також стояв ірландець Джонні Кері. Цей надуманий привід підштовхнув «Ліверпуль» до протестантизму. Втім, ділення було скоєно штучним способом. Ніколи національні чи інші відмінності не грали ролі для людей при виборі підтримки того чи іншого клубу. Так само як і для самих клубів при покупці футболістів. Нічого спільного з «Селтиком» та «Рейнджерс». Більше того, ліверпульські клуби користуються величезною популярністю усіх деномінацій, від пресвітеріан Північного Уельсу до католицької Ірландії.

Рекордсмени

  «Ліверпуль» і «Евертон» - рекордсмени по кількості взаємних трансферів. Цей факт лише підтверджує дружній характер протистояння. «Ліверпуль» не купував гравців «Евертона» в проміжку між 1959 і 2005 роками. Зі сторони «Евертона» подібне «охолодження» пройшло з 1961 по 1982 роки. В цілому між командами були тягнулися найактивніші торги. Нижче представлений список найнесподіваніших переходів, які ввійшли в історію відносин «червоних» та «синіх».

 Із «Евертона» до «Ліверпуля»

  1. Абел Шавьєр2002. Португалець став єдиним гравцем в історії дербі, зігравши в двох дербі з різних сторін в одному сезоні.
  2. Нік Бармбі  – 2000 (сума трансферу – 6 млн. фунтів). Найбільша сума, що була заплачена «червоними» за гравця «синіх».
  3. Ендрю Ханна  – між «Евертоном» і «Ліверпулем» грав в «Рентоні». Єдиний гравець, який пробув капітаном «синіх» та «червоних».
  4. Ніл Макбейн  – між «Евертоном» та «Ліверпулем» грав у «Сент-Джонстоні». Автор неймовірного досягнення. Будучи тренером клуба «Нью Брайтон», у віці 52 років через критичну ситуацію з травмованими гравцями був вимушений провести один поєдинок на позицію воротаря, ставши найстаршим футболістом ліги.

Із «Ліверпуля» до «Евертона»

  1. Гарі Зблетт  – 1992. Єдиний гравець, що став володарем Кубка Англії у складі двох команд.
  2. Пітер Бердслі  –   1991 (Сума трансферу 1 млн. фунтів). Найбільша сума, що була заплачена «синім» за гравця «червоних».
  3. Дік Форшоу  – 1927. Єдиний гравець в історії дербі, який став чемпіоном Англії і з «Ліверпулем» і з «Евертоном». 

Розкол і єдність

 windowslivewriterwhywedontbuythesun-89f4image02.pngНасильство чи ворожнеча рідкісне явище у середовищі вболівальників «Ліверпуля» та «Евертона». Більш-менш помітний розкол стався після трагедії на бельгійському стадіоні «Ейзель» у 1985 році. Тоді шанувальники «синіх» прийняли сторону офіційного укладення, звинувативши в тому, що трапилося фанатів «Ліверпуля». В якості кари УЄФА усунув усіх представників Англії від участі в клубних турнірах строком на п’ять років, і вболівальники «Евертона» підхопили анти «Ліверпульський» настрій. Неможна було назвати це розколом, але в тому, що відносини стали натягнутими, сумніватися не доводилося. «Евертону» в цій ситуації було про що шкодувати. У ті роки команда перебувала на піку форми. У 1984 році «іриски» взяли Кубок Англії, перемігши «Уотфорд» - 2:0. В поєдинку за CharityShieldбув обіграний «Ліверпуль», а декілька місяців потому «Евертон» відсвяткував перемогу на «Енфілді», чого з командою не траплялося 14 років. Потім розгрому піддався «Манчестер Юнайтед». «Евертон» став чемпіоном Англії, випередивши «Ліверпуль» на 13 очок, крім того, добув свій перший і поки що єдиний європейський трофей – Кубок кубків. У фіналі з рахунком 3:1 «іриски» обіграли віденський «Рапід». І тут п’ятирічна дискваліфікація…

 Uzbek.jpgВтім, усе повернулося в колишні рамки після ще однієї історичної трагедії – тисняви на «Хіллсборо». На місці трагедії загинуло 93 людини, ще декілька людей померло кілька днів по тому, а ще через чотири роки померла людина, який весь цей час провів у комі. Більш ніж сімсот людей отримали травми. В основному це були шанувальники «червоних». В тисняві загинув і двоюрідний брат нинішнього капітана «Ліверпуля» Стівена Джеррарда. Кількість померлих і потерпілих могло б бути значно менше. Якби на стадіон були б пропущені карети швидкої допомоги, однак поліція їх не допустила. В результаті на стадіоні виявилися лише одна бригада – іншим потерпілим допомогу надавали вболівальники «Ліверпуля». Через чотири дні після трагедії бульварна газета TheSunопублікувала на першій смузі «сенсаційний» репортаж під заголовком «Thetruth» - («правда»), в якому стверджувалось, що: а) у загибелі в вболівальників винні п’яні фанати «Ліверпуля», що прорвалися у заповнений сектор; б) вболівальники «Ліверпуля» мочилися на тіла поліцейських, пожарних, а також на тіла своїх загиблих  товаришів і мародерствували, очищаючи їх кишені; с) фанати били поліцейських, що робили штучне дихання постраждалим. Не дивлячись на те що документальним свідченням ці твердження було спростовані, редакція відмовилися приносити свої вибачення. Боротьба проти газети ведеться до сих пір – в Мерсайді (графстві, до якого відноситься «Ліверпуль») більшість людей газету принципово не купляють, не дивлячись на те, що Sunкористується величезною популярністю по всій країні. Вболівальники «Евертона» підтримали «червоних», також пішли на бойкот газети, в пам'ять про загинувши між двома стадіонами прямо через Стенлі Парк був протягнутий ланцюг з зав’язаних шарфів обох команд.

rhyseverton1PA_468x354.jpg

Футболісти «Евертона» прийшли вшанувати пам'ять юного вболівальника.

 До нещастя, в 2007-у році вболівальники «Ліверпуля» співчували опонентам. 22 серпня 2007 року вистрілом у шию був убитий Ріс Джонс, 11-річний фанат «Евертона». 28 серпня «Ліверпуль» у рамках Ліги Чемпіонів грав із «Тулузою». На поле вийшли одягнуті в форму «ірисок» мати, батько і старший брат Ріса. Диктор по стадіону виступив з промовою, після чого вперше на «Енфілді» із динаміків пролунав не традиційний «You’ll Never Walk Alone», а Z-cars– гімн «Евертона».

 

Статистика

x_0070df39.jpg

* На 11.10.2011

Найдовша серія без поразок в дербі: Найдовша серія без поразок в дербі – 15 матчів поспіль (8 із них - перемоги) «Ліверпуль» не програвав «Евертону» (з 04. 03. 1972 по 05. 04. 1978).

 Найдовша серія без поразок в дербі на своєму полі: 14 років. З 1970 по 1984 рік «Евертону» не вдавалося обіграти «Ліверпуль» на «Енфілді».

 Найдовша серія без поразок в гостях: 17 матчів поспіль (10 із них перемоги) «Евертон» не втрачав очок в поєдинках проти «Ліверпуля» на «Енфілді» (1899 - 1914).

 Перше мерсисайдське дербі: 13 жовтня 1894 року. «Евертон» обіграв «Ліверпуль» з рахунком 3:0 на Гудісон Парк.

 Найбільш видовищний матч: 20 лютого 1991 року. Перегравання матчу Кубка Англії. «Евертон» чотири рази відігравався по ходу поєдинку (4:4). В наступному переграванні «сині» здобули перемогу (1:0). Після цього тренер «Ліверпуля» Кенні Дагліш одразу ж подав у відставку.

 Найрезультативніший матч:в сезоні 1932/1933 «Ліверпуль» обіграв «Евертон» із розгромним рахунком (7:4).

 Найкрупніша перемога: «Ліверпуль» на «Енфілді» в сезоні 1935/1936 розгромив «Евертон» (6:0).

 Найкрупніша перемога в гостях: (5:0)«Евертон» на «Енфілді»(1914/1915) і «Ліверпуль» на «Гудісон Парк» (1982/1983).


Открыть | Комментариев 15



Toast To Freedom



Содержание страницы

Календар
Июль
ПнВтСрЧтПтСбВск
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
ОБОЗ.ua